Читати книгу - "Іван Богун. У 2 тт. Том 2"

– І ти, чорт забирай, заскочив сюди без дозволу, щоб подивитися, хто тут розмовляє?!

– Але ми непокоїмось, пластуни Брюховецького…

– У мене в наметі?

– Я не те мав на увазі, ваша ясновельможність, – поспішив виправдатись сотник. – Годину тому в обозі двох вартових зарізали, я думав…

– Ти думав, що я з ними заодно?

– Що ви, я…

Іван вдав, що не на жарт розлючений:

– Мені здається, сотнику, такі події, а точніше, їх недопущення входить скоріше у твою компетенцію, аніж у мою! Щоб до ранку були знайдені винуватці вбивства, особисто доповіси!

– Слухаю, вашмость!

– Пішов геть.

Совенко, картаючи себе за недалекоглядність, вискочив надвір. З усього, що він з'ясував, було лише розуміння: цієї ночі йому поспати не доведеться. Ех, і потягнув чорт його за язик розповісти про порізану варту. Хіба то перший чи останній випадок з тих пір, як вони підійшли до Глухова і опинилися майже у прямій видимості полків Брюховецького й Ромодановського?

Деякий час Іван мовчав. Потім повернувся у куток і поманив стволом пістолета.

– Іди сюди.

З темряви нечутно вислизнула одягнена у вивернутий хутром назовні овечий кожух людина. Придивившись пильніше, Богун зрозумів, що обличчя гостя і навіть його долоні були щільно вимащені в багнюку.

– Доброї ночі, пане Іване! – почувся бадьорий шепіт.

– То ще не відомо, чи вона тобі добра. Кажи, хто такий, чого хочеш від мене?

– Та чи не признали мене?

Іван придивився до обличчя прибульця пильніше. Грязюка на ньому, а також примарне світло лампадки робили таку спробу приреченою на невдачу.

– А хто тебе впізнає, хіба такі чорти, як ти сам.

– Охріменко я! Микола! – гість тихцем засміявся. – Ох і нелегко до вас потрапити!

Богун підхопився, взяв прибулого за плечі й нахилив до лампади. Навіть спотворене грязюкою усміхнене обличчя Миронового онука він не впізнати не міг.

– Тю, то я не помилився, коли казав, що ти чорт! Звідки ти, чому таким чином?

Охріменко зітхнув і вказав на похідне ліжко, де щойно спав Богун.

– Усе розповім. Ви, ясний пане, лягайте, а я неподалік, у темряві присяду, тоді й пошепочемся. Надто вже у вас вартові знаттєлюбні.

Богун ліг на постіль, закинувши руки за голову, і впер погляд у темну стелю шатра.

– Звідки ти, з Вінниці? Тебе Ганна прислала? Як вони? – мимоволі вихопились запитання, котрі пекучим болем засіли у свідомості ще відтоді, як за ним зачинилися двері каземату в Мальброці. (Тетеря, пославшись на брак часу, не дозволив йому бодай на кілька днів відлучитися додому.)

– Не знаю, пане Іване, давно їх не бачив. Ще відтоді, як за вами вирушив у Литву. Коли вас заарештували, я спочатку думав додому повертати голоблі, та не довелось. Так і воюю до цієї пори.

– Стривай, здається, ти був з нами, коли напали ляхи! Але мені казали, що вас усіх вбито!

Охріменко стиха зітхнув.

– Не всіх, вашмость. Шестеро нас врятувалося. Погнали коней на схід, думали на Запоріжжя… Але то довга байка. Одним словом, з Брюховецьким я.

На хвилину запанувала мовчанка.

– Ось тобі й маєш, Миколо, – нарешті озвався Богун. – Розвела-таки нас доля по різні боки війни, довелося ворогами побути. То ті вартові, що про них Совенко казав, твоїх рук справа?

– Моя робота, – схилив голову Охріменко. – Так потрібно було, пане Іване. Не міг інакше, повірте.

– Немає за що вибачатися, війна йде. Кажи краще, навіщо прийшов. Я так розумію, не заради привітань ти в нашому таборі.

Микола хитнув головою і поліз за пазуху.

– Так, справа в мене. Важлива справа, пане Іване. Лист від Брюховецького.

Богун у темряві посміхнувся. Він ніколи не мирився з пихатим Брюховецьким, тож те, що той власноруч прислав йому листа, промовляло про немалу скруту лівобережного гетьмана, котрий змушений був слати листи у ворожий табір, та ще й до людини, котру завжди мав за свого прихованого ворога. Іван встав, підійшов до опущеної відлоги шатра і кілька хвилин слухав, що відбувалося зовні. Окрім тихих голосів вартових біля недалекого вогнища, напівсонного іржання коней та приглушених вигуків Совенка, котрі чулися з боку обозу, нічого не порушувало спокою сплячого табору. Він підійшов до столу, запалив каганець і сів у крісло.

– Давай листа, – коротко кинув Охріменкові. Той швидко подав клаптик паперу, від якого тхнуло болотною тванню, і ступив у затінок. Богун розвернув послання. Кілька хвилин мовчав, пробігаючи його очима, після чого підніс до язичка полум'я над каганцем і спалив, задумливо поглядаючи на те, як жовтувате полум'я неохоче їсть вологий папір. Притоптав ногою недопалки.

– «Як Каїн на Авеля, як звірі, що не пам'ятають рідних своїх…» Гарно складає пан Брюховецький. Тільки хто тут Каїн, а хто Авель? – зітхнув він, задумливо поглядаючи на Охріменка. – Приблизно таких слів я й очікував від Брюховецького: Україна, здобутки Хмельницького… Але чим він кращий од Тетері? Той одного ката веде, Брюховецький іншого. І він чекає, що я, ризикуючи власним життям, підтримаю його? Я не вважаю його тим, хто справді потрібен Україні.

Охріменко підхопився на ноги.

– Але ви не можете так вчинити! – він мало не задихнувся від обурення. – Брюховецький…

– Заспокойся, Миколо, – перервав його Богун помахом руки. – Повір, я тут не в такому становищі, щоб людина, подібна до тебе і знайдена у моєму шатрі, змогла просто так піти собі у разі, якщо її тут знайдуть. Боюсь, у такому разі ми, скоріше за все, розділимо одну гілку на двох. Хоча мені, як шляхтичу, очевидно вкоротять віку яким-небудь більш благородним способом. І попри все, я ще не казав тобі, як саме збираюся вчинити.

– Тобто ви погодитесь на переговори з Брюховецьким? – з усього сказаного Охріменко вловив лише останні слова, зрозумівши їх по-своєму.

– Ні.

– Ні?

– У жодному разі. Нам для них не дадуть часу. Ти просто передаси Брюховецькому, що я погоджусь пристати до нього на тих умовах, які будуть запропоновані мною. Якщо мостивий пан не погодиться, діалог буде закінчено.

Охріменко уважно вислухав свого колишнього ватажка і посміхнувся, показавши міцні білі зуби.

– Так, я все передам!

– Добре. Як ти збираєшся пройти через табір у зворотному напрямку?

– Так, як сюди, – знизав плечима Микола.

– Ну от що, – Іван вказав рукою на умивальник, який було прилаштовано неподалік від виходу з шатра. – Зараз ти умиєшся, перевдягнешся в інший одяг і ляжеш спати, а ранком я знайду спосіб вивести тебе.

– Я впораюся, – запротестував було Охріменко, але Іван був невмолимий.

– Досить патякати, – звелів він тоном, який не припускав сперечань. – Ти пройшов сюди лише завдяки тому, що Совенко більше шпигує за мною, аніж переймається моєю безпекою.