Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

1223 р. у Києві зібрався княжий з’їзд з питання про допомогу половцям у боротьбі проти монголів. Тут зібралися практично всі «старѣйшини в Руской земли»: Мстислав Романович київський, Мстислав Святославич чернігівський та Мстислав Мстиславич галицький. Не було лише Юрія Всеволодовича суздальського, який, імовірно, не зміг швидко дістатися Києва. Було багато також й «менших» князів, наприклад, Михайло Всеволодович, Данило Романович, Всеволод Мстиславич тощо.

На з’їзді було вирішено допомогти половцям, які заявили, що «аще не поможете намъ, мы ныне исѣчени быхомъ, а вы наутрѣе исѣчени будете»[869]. Князям вдалося зібрати величезне військо («невиданньная рати») практично з усіх руських князівств, яке зосередилося біля Хортиці, куди підійшли й половці. Звідси об’єднане військо вирушило на схід, розбивши по дорозі монгольський авангард й захопивши великі стада худоби. Монголи посилали до руських князів посольства, намагаючись розколоти союзників. Вони заявляли, що «ми вашої землі не зайняли ані городів, ані сіл ваших, і не прийшли на вас, а прийшли з божого покусту на своїх рабів і конюхів, поганих Половців! Ви візьміть мир з нами і як вони побіжать до вас, то ви їх бийте звідти й забирайте їх майно, бо ми чули, що вони вам багато злого наробили; за се ми їх і б’ємо». На князівській раді монгольські пропозиції було відкинуто, а самих послів вбито[870]. На р. Калці зустрілися головні сили з обох боків. Через неузгодженість руських князів та невдалі дії половецьких воєвод союзники були вщент розгромлені. Мстислав галицький розпочав битву з монголами, не попередивши Мстислава київського (з яким мав якусь «котору») та інших князів. Початок самої битви був вдалий, і монголи почали вже відступати під тиском галицьких полків, та на іншому фланзі монголи відбили половців й останні кинулись тікати, прихоплюючи з собою руських воїнів. Мстислав київський з дружиною три дні відбивався у своєму таборі. Монголи розпочали мирні переговори, пообіцявши відпустити Мстислава за викуп. Проте коли руські воїни вийшли з табору, вони були посічені («И много убийство створися») монголами, а князі на чолі з Мстиславом захоплені у полон. Переможці вбили їх, поклавши під дерев’яний помост, на якому монголи бенкетували, відзначаючи свою перемогу. За даними одних літописів, загинуло 10 тисяч (за іншими — 30 тисяч) руських воїнів. Можливо, ці втрати й перебільшені, проте вони повністю відображають їх гігантський масштаб.

Битва на Калці стала важливою віхою в історичному розвитку Давньоруської держави. Підготовка до битви та сам її хід наочно віддзеркалювали політичну ситуацію на Русі початку XIII ст., складну боротьбу відцентрових та доцентрових тенденцій в країні. Адже вдалося узгодити дії всіх князівств, зібрати величезне військо, а в рішучий момент битви князі знов розсварилися. Було нанесено відчутного удгару по військово-економічному потенціалу Русі, особливо південних князівств. Кочовики дійшли до Новгорода-Святополча на Дніпрі неподалік від Києва. Сильні були й моральні втрати — панічні настрої, невпевненість у своїх силах, перебільшення могутності ворога, його непереможності. Можливо, й найголовніше, в політиці переважаючими стали відцентрові тенденції.

«И бысть плач и туга в Руси и по всей земли слышамшам сию беду»,— зазначає Лаврентіївський літопис. В усіх літописах Калкська битва відзначалася як загальнодержавна подія — так до неї ставилися й у пізніші часи. Саме від неї відраховують час іноземної навали, від якої і до Куликовської битви не могли оговтатись різні давньоруські землі. «От тоя бо борони Русская земля уныла», «от Батыя до Кальские рати и до Мамаева побоища лет 158»,— вказує «Сказание о Мамаевом побоище», «а от Калатьские рати до Мамаева побоища 170 лет» — «Задонщина»[871]. Народний епос пов’язав з цією поразкою загибель руських богатирів. Літопис, до речі, повідомляє про загибель тут відомого «храбра» Олекси Поповича (одного з прообразів героя билин).

У 1236 р. монголи розпочали новий похід на завоювання європейських земель. Онук Чингісхана Батий (Бату) зібрав величезне військо, яке почало похід із завоювання Волзької Булгарії. Навесні 1237 р. найбільші міста її були захоплені й повністю зруйновані. Одночасно були завойовані землі буртасів, мокші та мордви, а половці та алани витіснені далеко на захід.

Стосовно назви нових завойовників. Історично склалося так, що повсюди у завойованих країнах орди Чингісхана та його наступників називали татарами (китайські джерела XIII ст., руські літописи, європейські хроніки). Проте самі завойовники називали себе монголами. Назва «татари» походить з китайських джерел, оскільки татарські племена були розселені уздовж північних кордонів Китаю. Проте, як часто буває, за іронією історії, їхня назва перейшла на завойовників, до яких вони самі ставились вороже. Татари ніколи не були союзниками монголів у загарбницьких походах, а навпаки постійно ворогували з ними. Чингісхан жорстоко розправився із власне татарськими племенами, помстивши за смерть свого батька. Згідно з «Таємною історією Монголів» він так казав про це: «Ми сокрушили ненависних ворогів — татар, цих вбивець дідів та батьків наших, коли ми у справедливу помсту за їх злодіяння поголовно винищили татарський народ, приміряючи дітей їхніх до вісі возу»[872].

Монголо-татари — найбільш поширена у нашій історіографії назва завойовників Русі — це повністю штучне етнічне найменування, що з’явилося лише у 20-х роках XIX ст., коли почалося наукове вивчення та осмислення історії держав, заснованих Чингізідами.

В. М. Татищев та М. М. Карамзін цього терміна не застосовують. Вони використовують обидві назви, вважаючи, що назва «татари» застосовувалася тому, що більша частина монгольського війська складалася з татар. У результаті цього історично невірного й неаргументованого обґрунтування й з’явилося словосполучення «монголо-татари», від якого сучасна історіографія поступово відходить.

Восени 1237 р. війська Батия почали завоювання Північно-Східної Русі. Вони вдерлися у Рязанське князівство. Великий князь рязанський Юрій Ігорович просив допомоги у Юрія Всеволодовича у Володимирі та Михайла Всеволодовича чернігівського. Представники різних, «протилежних» династій повелися однаково — залишили цей заклик без відповіді. По одному були захоплені всі міста по р. Оці, шість днів трималася Рязань. 21 грудня 1237 р. місто було взяте й зруйноване, воїни та мешканці знищені. Після розгрому Рязань на старому місці вже не змогла відродитись.

Батий пішов далі вздовж Оки до Коломни, біля якої зосередились рязанські дружини Романа Ігоровича, володимирські полки на чолі із сином великого князя Всеволодом, полки з інших князівств та міст. Під Коломною відбулася одна з найкровопролитніших битв, загинув князь Роман Ігорович, а з монгольського боку хан