Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

За отримані для проживання території кочівники, що поступово почали осідати на землі, повинні були вірою і правдою служити київським зверхникам. У цій лісостеповій смузі розпочався перехід від кочівництва до осілого пастушества. Почав складатись побут, пізніше характерний для побуту козаків. Чоловіки завжди були готові до воєнних походів, а на жінках фактично трималась вся сімейна економіка. Зв’язки із слов’янським населенням здійснювались насамперед через обмін продуктів землеробства на продукти тваринництва. Значної ваги набула і реміснича продукція слов’ян-землеробів.

Князі у першу чергу використовували воєнізовані формування переселенців для боротьби з кочовими, налаштованими агресивно проти Русі, ордами. Але нерідко представники різних гілок роду Рюриковичів втягували їх у військові протистояння в боротьбі за київський стіл. Чорні клобуки, треба відзначити, присягали не абстрактно князівській владі, а конкретним особам. Прийнявши присягу на вірність київському сеньйору, вони чітко виконували свої обов’язки, на відміну від багатьох молодших князів та їх оточення, які після клятви могли швидко перейти на сторону іншого зверхника, а то й закликати для вирішення своїх справ кочові орди із глибин Степу. Пов’язані васальними відносинами з феодальною державою, вони самі швидко йшли шляхом феодалізації своїх структур. Основу їхнього суспільства становила велика сім’я (аіл), котра в давньоруських літописах відома під назвою чадь. До неї входили як близькі родичі, так і слуги з інших збіднілих сімей, а також раби. Прослідковується і стратифікація всього суспільства в економічному та соціальному плані: верхівка чорноклобуцької аристократії, воїни важкоозброєної кінноти, воїни-лучники, пастухи.

Але племінні особливості якоюсь мірою зберігались, що знайшло відображення в місцях розселення окремих груп: печеніги жили на р. Росаві, а торки та берендеї володіли кочів’ями, що знаходились західніше і південно-східніше від їхніх становищ. Крім градів-схованок на їхній території формувались справжні міські центри, перредусім, столиця — Торчеськ, локалізована в районі сучасного с. Шарки на р. Горохуватці. Пам’ятка складається з двох великих укріплених частин, розташованих на деякій відстані одна від одної. Останні дослідження цієї столиці Поросся дають підстави вважати, що то був значний центр, територія якого в давньоруський час складала понад 90 га — значні розміри для населеного пункту епохи Середньовіччя.

Починаючи з другої половини XII ст. пороський наділ отримували у володіння молоді та енергійні давньоруські князі (перший — син Юрія Довгорукого Василько), яких легко було підняти на захист південноруських рубежів чи відіслати в похід у глибину Степу. З середовища самих кочовиків удільних князів ніколи не призначали. Хоч крупні аристократи — володарі (беки, баї) землі — у них були. Так, хан Котувдей отримав від князя Рюрика місто Дверен 1192 р., а 1159 р. берендеї Тудор Сатмазович, Каракоз Мнюзович і Карас Кокай відмовлялись підтримати князя Мстислава доти, доки він не пообіцяв їм надати у володіння кілька «лепших» міст.

Із змісту Іпатіївського літопису очевидно, що в походах на половців у Степ жодного разу в якості допоміжних сил давньоруських військ не брали участі печеніги: туди йшли берендеї, торки, каєпичі або ж Чорні клобуки загалом. Звичайно, печеніги могли входити як складова частина цього названого останнім контингенту союзників Русі, але сам факт відсутності згадок про них окремо свідчить про якісь особливі стосунки між представниками двох кочових народів. В цілому кочівники Поросся вірою і правдою служили Русі. Тому вони мали всі підстави говорити Юрію Довгорукому в часи перебування його на київському столі: «Ми умираемъ за Русскую землю с твоимъ сыном, и головы своя складаемъ за твою честь».

Проживаючи поряд, слов’яни і кочівники впливали один на одного в різних сферах життя, що призводило до симбіозу двох культур, причому культура землеробів, осілого населення (як скрізь у світі) мала більший вплив. У багатьох чорноклобуцьких похованнях знаходять вироби давньоруських ремісників (зброя, прикраси, посуд). В ряді пунктів (Зеленки, Пішки, Ромашки та інші) могильники двох етнічних груп регіону знаходились один біля одного, або вони навіть ховали своїх померлих разом на одному кладовищі. Це якраз свідчить про спільне проживання, чи, в крайньому разі, про їх мирне сусідство. Висловлюється думка, що звичай ховати померлого без захоронения коня чи його частин у кочівників з’явився під впливом слов’ян. Інколи навіть важко віднести деякі комплекси до поховань представників того чи іншого етносу — маються на увазі поховання з шаблями, з слов’янськими горщиками і пряслицями (Степанці, Ємчиха). У будь-якому випадку можна говорити про початок «ослов’янення» кочівників — процесу, що так і не завершився через зовнішні причини.

У числовому вираженні Чорні клобуки становили п’яту частину населення цього регіону. Таку цифру можна вважати як достовірний факт, оскільки їхні поховання становлять 21% усіх досліджених могил в Пороссі, що належать до перших століть II тисячоліття н. е. Після монголо-татарської навали частина з них, як і половці, переселилась в Поволжя, що входило до складу Золотої Орди. Пізніше під назвою караборкли («чорні шапки») вони влились в Ногайську орду. Інша частина Чорних клобуків перемістилась на територію Подністров’я. Можливо, їх нащадками є гагаузи. На користь цього говорить наявність у мові гагаузів слів «кінь» і «корова», термінів, що означають степ, кочів’я, каравани. Вірогідно, що предки гагаузів були скотарями-кочівникам. Як і степняки Надчорномор’я, так і Чорні клобуки не зберегли своєї етнічної спільності протягом наступних століть. Про їхнє життя в середньовічні часи свідчать не лише археологічні знахідки, а й топоніми і гідроніми, зібрані Д. О. Расовським: села Печеніжин, Торчиновичі, Печенея — на території Галицького князівства; села Торки, Торчин, м. Торчів — Волинського; села Торчиці, Торчин, Торків; річки Торч (притока Росі), Торчанка, Торча (притока Тікича); урочища Торч, Торчевський степок, Торчеське узгір’я — Київського; села Мала і Велика Каратуль (чорна шапка) — Переяславського; с. Печеніги, місцевість Торкин — Новгород-Сіверського князівства.

Глава 5

Монгольська навала на Русь

В 20-х роках XIII ст. у причорноморських степах з’явилась нова хвиля кочовиків, яким судилося докорінно змінити історичний розвиток Київської Русі. Квітучі культурно та економічно розвинуті землі були розорені, міста та села спалені й зруйновані, населення значною мірою знищено або забрано у полон. Було завдано непоправного удару самому процесу прогресивного поступу Русі та багатьох інших країн та земель Східної Європи.

У 1220 р. Чингісхан направив 25-тисячний корпус на чолі з найкращими своїми полководцями Джебе і Субедеєм через Кавказ у причорноморські степи. Перші зіткнення на Північному Кавказі з черкесами та іншими племенами, яким допомагали половці, не принесли монголам успіху. Проте їм дипломатичним шляхом вдалося відірвати половців від північнокавказьких племен й знищити війська останніх. Після цього настала черга