Читати книгу - "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

А ще… можеш залишитися з нею. Тобто з Корал. Про цю нам тепер нема чого хвилюватися, а от Корал… Ти маєш супроводжувати її до Рітці. Слугувати їй ескортом.

Рейнолдз кивнув. Справи йшли в гору. Він поїде до Будинку-на-набережній і там побавиться з дівчинкою. Але дорогою — ні. Рейнолдз не хотів робити це під страхітливим Місяцем-Демоном, від якого було видно, як удень.

— Вперед. Рушайте.

Рейнолдз повіз її через галявину. Вхід у Погану Траву він обрав подалі від того місця, де зникла Рея. Сюзен їхала мовчки, нерухомим поглядом прикипівши до зв’язаних зап’ясть.

Джонас повернувся обличчям до свого загону.

— Троє жевжиків з Внутрішнього світу врятувалися з в’язниці за допомогою цієї малої сучки, — сказав він, показуючи на спину Сюзен, за якою ще не встигла зімкнутися висока трава.

Серед чоловіків пройшов тихий гомін. Про те, що «Вілл Деаборн» та його друзі вже на волі, вони знали, але те, що допомогла їм у цьому сей Дельґадо, виявилося новиною… і, можливо, на краще, що тієї миті Рейнолдз саме заводив її в Погану Траву й вона зникла з-перед їхніх очей.

— Але це пусте! — закричав Джонас, і їхні голови знову повернулися до нього. Крадькома він простягнув руку і погладив опуклість на дні мішка на шворці. Лише один доторк до кристала — і він відчув, що йому до снаги здійснити будь-який подвиг, навіть із зав’язаними за спиною руками.

— Не зважайте ні на неї, ні на них! — Він переводив погляд з Ленґіла на Кройдона і з Кройдона — на Брайана Гукі й Роя Діпейпа. — Нас майже сорок, а невдовзі ми приєднаємося до іншого загону, чисельністю сто п’ятдесят вояків. А хлопців лише троє, і їм навіть шістнадцяти років ще нема. Ви боїтеся трьох підлітків?

— Ні! — хором закричали чоловіки.

— Якщо ми надибаємо їх, діти мої, що ми з ними зробимо?

— ВБ’ЄМО! — Крик був такий гучний, що наполохав вороння, і воно знялося в ранкове небо, каркаючи від невдоволення, та полетіло шукати собі тихішої місцини.

Джонас був утішений. Його рука досі лежала на приємному горбочку кулі, й він відчував, як з кристала поволі перетікає в його тіло сила. «Рожева сила», — всміхаючись, подумав він.

— Їдьмо, хлопці. Я хочу дістатися цистерн у лісі на захід від Каньйону Петлі, перш ніж тутешній люд запалить своє святкове багаття.

16

Чорний Реїн візок мало не наїхав на Шимі, котрий причаївся у високій траві й намагався роздивитися, що діється на галявині. Щось бурмочучи й раз у раз викрикуючи прокльони, відьма промчала так близько повз нього, що він відчув кислий сморід її шкіри й немитого волосся. Якби вона глянула вниз, то неодмінно побачила б його і перетворила на пташку чи пухнастика-шалапута, а можливо, навіть комара.

Хлопець бачив, як Джонас передав Сюзен чоловікові в плащі, й поповз довкруж галявини. Він чув, як Джонас промовляв до чоловіків (багатьох із них Шимі знав особисто, і йому соромно було усвідомлювати, що так багато ковбоїв у Меджисі слухаються наказів тих поганих мисливців за трунами), але не звертав уваги на його слова. Коли вони посідали на коней, Шимі закляк на місці, перелякавшись, що вони поїдуть саме в той бік, де він переховувався. Проте вони обрали інший напрям — західний. Неначе помахом чарівної палички, галявина спорожніла… чи точніше було б сказати — знелюдніла. Капризного залишили напризволяще, і його повід волочився втоптаною травою. Капик провів поглядом вершників, один раз крикнув, наче посилав їх усіх до дідька, а потім повернувся і помітив Шимі, котрий спостерігав за ним з трави. Мул вітально стріпнув вухами і спробував вщипнути трохи трави. Але, скуштувавши, підвів голову і з докором закричав на Шимі по-віслючому, наче хотів сказати, що це хлопчик-наймит винен у тому, що трава погана.

Шимі задумливо дивився на Капризного, зважуючи, як легше пересуватися — верхи чи пішки. Так, авжеж… проте коли мул закричав удруге, Шимі передумав. Він міг виказати хлопця, невчасно попередивши про його наближення чоловіка, який кудись повіз Сюзен.

— Ти сам знайдеш дорогу додому, — сказав Шимі. — Прощавай, друже Капику. Колись та й побачимося.

Шимі знайшов стежку, якою поїхали Сюзен і Рейнолдз, та знову гайнув услід за ними.

17

— Вони знову наближаються, — сказав Алан за мить до того, як Роланд відчув це сам — короткий спалах у голові, схожий на рожеву блискавку. — Вся ватага.

Роланд присів навпочіпки перед Катбертом. Той подивився на нього, і в погляді не було ні сліду його улюблених жартів.

— Від тебе залежить дуже багато, — сказав Роланд, а потім постукав по рогатці. — І від цієї штукенції також.

— Я знаю.

— Скільки набоїв у твоєму арсеналі?

— Майже чотири сотні сталевих кульок. — Берт підніс догори полотняну торбинку, яка у мирний час правила його батькові за кисет для тютюну. — А в сідельній сумці купа феєрверків.

— Скільки там великих?

— Достатньо, Роланде, — відповів без тіні усмішки. Тепер, коли його очі не всміхалися, в них зяяла порожнеча душі ще одного вбивці. — Достатньо.

Роланд провів рукою по своїй накидці спереду, призвичаюючись до грубої фактури ниток. Подивився спершу на Катберта, потім на Алана, знову переконуючи себе в тому, що в них усе вийде, за умови, якщо вони зберігатимуть спокій і не думатимуть про те, що їх троє проти сорока чи п’ятдесяти.

— Адже ті, що біля Скелі Вішальників, почують стрілянину, коли вона почнеться? — спитав Алан.

Роланд кивнув.

— Вітер віє в їхній бік, тож вони обов’язково почують постріли.

— Тоді нам доведеться рухатися швидко.

— Поїдемо так швидко, як тільки зможемо. — Роланд згадав, як стояв між двома зеленими живоплотами поза Великою Залою, тримаючи на руці сокола Давида, і по спині йому стікав піт страху. «Напевно, ти сьогодні помреш», — сказав він тоді соколові. І не помилився. Втім, сам він вижив і пройшов випробування, і вийшов з нього коридором, що вів на схід, а не на захід. А сьогодні настала черга Катберта й Алана пройти випробування. Не в Ґілеаді, в традиційній місцині позаду Великої Зали, а тут, у Меджисі, на краю Поганої Трави, в пустелі й у каньйоні. Каньйоні Петлі.

— Переможи або помри, — сказав Алан, наче прочитавши стрільцеві думки. — До цього все зводиться.

— Так. Зрештою, у цьому суть життя. Як гадаєш, скільки їм потрібно часу, щоб дістатися сюди?

— Щонайменше година. Може, дві.

— Вони пильнуватимуть.

Алан кивнув.

— Думаю, так.

— Погано, — мовив Катберт.

— Джонас боїться засідки в траві, — сказав