Читати книгу - "Знедолені"

хапаючись за перекриття, рубаючи шаблями останніх, хто чинив опір на краях люка, зо два десятки солдатів, національних та муніципальних гвардійців, майже всі з жахливо понівеченими під час цього небезпечного штурму обличчями, засліплені кров’ю, розлючені, осатанілі, вдерлися в залу другого поверху. Тільки один захисник редуту ще стояв на ногах — Анжольрас. Він не мав ні патронів, ні шпаги і тримав у руках лише ствол карабіна, приклад якого потрощив об голови нападників. Він загородився від ворогів більярдним столом і стояв у кутку зали з високо піднесеною головою, з гордим поглядом, стискаючи в руці уламок зброї. Почулися крики:

— Це ватажок! Той, хто вбив сержанта-артилериста. Як він туди забився, хай там і лишається! Розстріляймо його на місці!

— Стріляйте, — сказав Анжольрас.

І, відкинувши уламок карабіна, підставив груди кулям.

Відвага перед лицем смерті підкоряє навіть ворогів. Коли Анжольрас схрестив руки, готовий прийняти смерть, гуркіт у залі стих і змінився урочистою, майже могильною тишею. Здавалося, грізна велич неозброєного Анжольраса погамувала шум, і цей юнак, що не мав на тілі жодної рани, гордий, закривавлений, вродливий, спокійний, одним своїм владним поглядом навіяв пошану розлюченій юрмі, яка приготувалася вбити його. Горда постава надавала особливого блиску красі Анжольраса; переживши двадцять чотири жахливі години, він був рум’яний і свіжий, наче його не брали ні кулі, ні втома. Це, мабуть, про нього казав згодом один свідок, виступаючи перед воєнним судом: «Там був заколотник, якого називали Аполлоном».

Дванадцятеро солдатів вишикувалися в протилежному від Анжольраса кінці зали і мовчки піднесли рушниці.

— На приціл! — скомандував сержант.

— Стривайте, — раптом утрутився офіцер.

І звернувся до Анжольраса:

— Зав’язати вам очі?

— Не треба.

— Це ви вбили сержанта-артилериста?

— Я.

Десь у ті хвилини прокинувся Грантер.

Як ми пам’ятаємо, він спав від учорашнього дня на другому поверсі шинку, сидячи й поклавши голову на стіл.

До нього в прямому значенні можна було застосувати вираз: п’яний як ніч. Огидна суміш полинової настоянки, пива й спирту занурила його в летаргічний сон. Стіл, за яким сидів Грантер, був малий і не годився для барикади, тому його не чіпали. Він сидів, поклавши голову на руки, посеред склянок, кухлів та пляшок і спав непробудним сном, наче ведмідь у барлозі. Ніщо не могло розбудити його — ні стрілянина, ні ядра, ні картеч, що залітала крізь вікно до шинку, ні оглушливий гуркіт штурму. На рев гармати він тільки іноді відповідав хропінням. Здавалося, він чекав, коли якась сліпа куля позбавить його клопоту прокидатись. Навкруг нього лежало кілька трупів, і, на перший погляд, Грантер нічим не відрізнявся від тих, хто заснув навіки.

Ні гуркіт, ні шум не пробуджує п’яного — його пробуджує тиша. На цю дивну особливість не раз звертали увагу. Все обвалювалося навколо Грантера, а він тільки глибше поринав у сон — страхітлива гуркотнеча заколисувала його. Але раптова тиша, що запанувала навкруг Анжольраса, стала поштовхом, який розбудив Грантера від важкого сну. Так само прокидаються поснулі пасажири карети, коли раптово зупиняються коні, які мчали галопом. Грантер рвучко випростався, потягнувся, протер очі, позіхнув, розглянувся й усе зрозумів.

Раптове протверезіння — це мовби роздерта завіса. З першого погляду ви схоплюєте все, що за нею ховалося. Пам’ять миттю прояснюється, і перед тим, хто очуняв, виразно постають події, яких він нібито й не бачив у п’яному очамрінні.

Зосередивши всю увагу на Анжольрасі, солдати навіть не помітили Грантера, який сидів у найдальшому кутку. Сержант уже наготувався повторити наказ: «На приціл!», — коли раптом чийсь гучний голос вигукнув:

— Хай живе Республіка! Я теж із ними!

Грантер звівся на ноги.

Сліпуче сяйво битви, в якій він не брав участі, спалахнуло в погляді пияка, що вмить перемінився.

— Хай живе Республіка! — повторив він, твердою ходою перетнув залу і став поруч із Анжольрасом навпроти рушничних дул.

— Кінчайте обох разом, — сказав він.

Й, обернувшись до Анжольраса, лагідно запитав:

— Ти дозволиш?

Анжольрас із усмішкою потис йому руку. Він ще усміхався, коли вдарив залп.

Пронизаний вісьмома кулями, Анжольрас залишився стояти, ніби прицвяхований до стіни. Тільки голова його похилилась на груди.

Грантер, убитий наповал, упав йому під ноги.

Через кілька хвилин солдати перебили останніх захисників барикади, що сховалися на горищі. Бій точився під самим дахом. Тіла жбурляли з вікон на бруківку, деякі ще були живі. З горища підстрелили двох солдатів, які намагалися підняти повалений омнібус. Потім звідти скинули вниз чоловіка в блузі. Солдат і повстанець, сплівшись у міцних обіймах, котилися по черепиці і полетіли з даху, так і не випустивши один одного. Нещадна боротьба точилася й у льоху. Крики, постріли, тупотіння ніг. Потім — тиша. Барикаду було здобуто.

14. Бранець

Маріус і справді потрапив у полон. У полон до Жана Вальжана.

То Вальжанова рука підхопила його, коли він падав.

Жан Вальжан не брав участі в битві, але й не ухилявся від небезпеки. Якби не він, то в ці останні хвилини агонії ніхто не подбав би про поранених. Жан Вальжан з’являвся всюди, мов посланець провидіння, піднімав тих, хто падав, переносив їх до нижньої зали й перев’язував. Він же закладав пробоїни в барикаді. Але жодного разу його рука не завдала удару — навіть із метою самозахисту. Він мовчки рятував інших. При цьому він дістав хіба що кілька подряпин. Кулі обминали його. Якщо, йдучи сюди, Жан Вальжан думав про самогубство, то він не досяг мети.

Здавалося, Жан Вальжан не бачив Маріуса в густому диму битви; насправді ж він не спускав із нього очей. Коли куля збила Маріуса з ніг, Жан Вальжан підскочив до нього зі спритністю тигра, схопив його й поніс геть.

У тому вихорі атаки вся увага була спрямована на Анжольраса та двері шинку, що їх він захищав, і ніхто не помітив, як Жан Вальжан, несучи непритомного Маріуса, перейшов через дворик барикади і зник за рогом «Коринфа».

Той ріг, як ми пам’ятаємо, виступав у вулицю й захищав від куль, картечі та й від цікавих поглядів майданчик у кілька квадратних футів. Саме в тому закутні сконала Епоніна.

Жан Вальжан зупинився, поклав Маріуса на землю й оглянувся навкруги.

Становище було безвихідне.

На дві або три хвилини стіна послужить йому захистом, але як звідси вибратися? Йому згадалось, як вісім років тому він опинився в подібному становищі на вулиці Полонсо і як знайшов із нього вихід. Тоді це було важко, тепер — неможливо. Перед ним височів похмурий, наглухо замкнений будинок, де, здавалося, мешкав тільки мрець, чия голова звішувалася з вікна. Праворуч була