Читати книгу - "Політологія: наука про політику"

динамічна вчасна реакція на культурні імпульси та механізми творчості, не розвивається національна система комунікації, тому що неможливо транслювати українські духовні цінності та знання світу. Концепція національної культури необхідна ще й тому, щоб з’ясувати, зрозуміти ефективні шляхи модифікації, модернізації української культури, не відкривати вже відкрите попередниками і минулим досвідом, щоб мобільно реагувати на зміни і демократичні процеси, що відбуваються на Україні і відкрито сприймати інновації. Треба бачити Україну в контексті світової культури і жити творчо, творити в контексті світової культури. Тому й важливо концептуальні принципи розвитку національної культури не прив’язувати до ідеї національного відродження, а виходити з реалій сучасного державного життя. Український народ є народ державний, у українського народу є своя держава, хоча ще немає суспільного усвідомлення історичної правди і закономірного звершення. Український народ не може жити із повернутою назад головою — лише оглядатися назад, лише оплакувати соціальні втрати і поразки. Треба рішуче і динамічно вступати в діалог з культурним життям Європи, Америки, ефективно, раціонально заявити про себе як про своєрідну, самобутню культурну систему на міжнародному рівні духовного спілкування і самовираження. Й тут особливе значення має професійне мистецтво, що, до речі, в Україні добре розвинуте і ефективне для рівноправного взаємовигідного співробітництва і діалогу. Це виразно виявляється в живописі, музиці, балеті, оперному, декоративному мистецтві. Водночас в Україні треба розвивати національні традиції в культурі, тому що так склалася доля України, що національні форми або взагалі заборонялися, або деформувалися внаслідок ідеологічних ін’єкцій, або вражалися примітивізмом і вироджувались. На жаль, Україна ще повинна переборювати нав’язаний їй вузький провінціалізм, розірваність внутрішніх взаємозв’язків духовності.

Формування духовного фундаменту в Україні повинно відбуватися на правовій основі, тобто на забезпеченні правових інтересів особи. Відомий вчений-правознавець Олександр Кістяковський відстоював ідеал правової особи на тій підставі, що «право тільки там, де є свобода особи». Необхідно забезпечувати правові умови для самовираження індивідуальності, для формування суверенності мислення, органічного почуття свободи. Досягнути такого нелегко. Внаслідок багатьох століть буття в неправовому режимі індивідуальна ініціатива гнобилася, подавлялись дух свободи і незалежність мислення. Мабуть, націю треба консолідувати. Ядром консолідації нації стає ідея створення національної державності, створення національної ідеології на базі української національної ідеї.

В сучасних умовах, коли суспільні процеси в Україні визначаються кризою в економіці, політиці, соціальній і духовній сфері, економічні реформи і політичні перетворення здійснюються в контексті реалізації гуманітарної політики, невідривно від формування демократичної культури в суспільстві, в нерозривному зв’язку з забезпеченням правових інтересів кожного громадянина, з гарантіями особистих прав людини — свободи вибору і діяльності, і самовизначення. Україна володіє величезним духовним і моральним потенціалом — людським потенціалом. Не випадково в гуманітарному розвитку Україна займає в світі 45-те місце, поступаючись балтійським державам (28—30 місця), Росії, що займає (34-те місце), але випереджаючи Болгарію, Польщу, Румунію, Туреччину, Кувейт, Мексику. Для України вкрай важливо зберегти інтелектуальний потенціал нації, інакше тяжко досягнути самозабезпечення життєдіяльності в умовах нового економічного порядку. Відомо, що розвинені країни світу за рахунок пріоритетного розвитку освіти, науки і культури одержують до 40 % приросту валового національного продукту. Втрата національної духовної еліти — непоправне лихо для держави, тому що морально-психологічне і економічне становище суспільства визначається духовністю, інтелектуальним потенціалом і залежить від рівня розвитку освіти, науки, культури, охорони здоров’я, соціального захисту. В Україні збереглися соціальні інфраструктури — установи і заклади культури, освіти, науки, охорони здоров’я. Але їх легко втратити, якщо не фінансувати, не підтримувати їх існування. Важливо вкладати величезні кошти в освіту, науку, культуру, пам’ятаючи, що національна інтелектуальна аристократія — наукова, духовна — перебувають під неослабним заступництвом держави. Наука, культура є найістотніші ознаки виробленості, цивілізованості будь-якої держави.

Загальне становище політичної культури в Україні

За будь-яких політичних режимів культурний потенціал громадян складає одну з найважливіших підстав, що визначають характер і темпи соціальних перетворень. Політичні сили, що конкурують, виборчо використовуючи інтелектуальний потенціал, постійно здійснюють його переоцінку в залежності від кон’юнктурної мети, виділяючи різноманітні пріоритети. Разом з тим політичні ідеї та концепції оформлюються в багатоманітних формах культури. Виникає політична культура, що відображає сукупність духовних цінностей та орієнтацій, що втягуються в політичні відносини. ґрунтуючись на загальній культурі як історично певному рівні розвитку суспільства і особи, політична культура включає різноманітні компоненти та рівні: культуру формування політичних і суспільних інститутів, культуру політичної поведінки, культуру політичного спілкування, культуру електорального процесу. Сформувавшись, політична культура визначає спосіб діяльності соціальної спільності та особи в сфері політичних відносин, що, врешті-решт, відтворює досягнутий рівень політичної активності та політичної зрілості суб’єктів.

Проведені Національним інститутом стратегічних досліджень (Київ) опитування суспільної думки дозволили констатувати: «Нинішня Україна становить «слабке суспільство». Це поняття включає: аморфність, нерозвинутість, недиференційованість соціально-класової структури; розмитість, невизначеність класових і корпоративних інтересів; відсутність чіткої самосвідомості; нерозвиненість політичних організаційних структур». Проте зафіксований надто високий рівень інтересу громадян України до політики: «Дослідження показали, що українське суспільство досить зацікавлене політикою. На думку 64,6 % опитаних, інтерес до політичного життя є обов’язком громадянина України. Водночас майже третина громадян (30,7 %) вважають це особистою справою кожного, стверджуючи, що цей інтерес не слід ані заохочувати, ані забороняти. I тільки 2,1 % опитаних впевнені, що заняття політикою — це даремна витрата часу». Настільки високий рівень зацікавленості політикою зовсім не виступає ознакою розвиненого громадянського суспільства в Україні (воно тільки постає), а свідчить про психологічну потребу бути причетним до політичних подій.

Внутрішня суперечливість політичних орієнтацій — показова риса політично активного електорату. Протистояння кандидатів у президенти і основних політичних сил ускладнювали далеко не парламентські форми суперництва, буяли штампами і стереотипами тоталітарної свідомості. I це характеризує, насамперед, політичну культуру лідерів і еліт, від яких чекають політично зважених рішень. У політичній культурі українського суспільства політичні домінанти переважують домінанти культурні. Але політика не може вважатися основним критерієм громадянської активності, тим більше в посттоталітарному суспільстві. Більше того, політизація суспільства є аніщо інше, як прояв його кризового

стану і свідчить про серйозні перепони на шляху реалізації прав і свобод громадян. Коли ж в розумінні політичної культури недооцінюється її культурно-змістовний потенціал, то починає виступати лише як форма політичної ідентифікації людини, як спосіб раціоналізації групових інтересів і політичної мети. У змістовному розумінні політичної культури передбачається рівноправне поєднання політичних і загальнокультурних складових, що характеризують якісний бік політичного життя суспільства. З одного боку, демократія та суверенітет вважаються великою цінністю, з іншого, — кризові явища, корупція, злочинність, зв’язуючись саме з демократією і суверенітетом, породжують неусвідомлену тягу до тоталітаризму і авторитаризму, на що покладаються надії наведення порядку і економічної стабільності.

Реформи в контексті