Читати книгу - "Політологія: наука про політику"

майнове розшарування громадян, тим більше національна культура перестає бути інтегруючим фактором, набуваючи зовнішніх рис транснаціональної культури. Політичні і економічні реформи, що проводяться в Україні, замість очікуваного «середнього класу» поки що породжують нових пролетарів як соціокультурних відщепенців. На думку Арнольда Тойнбі, істинна ознака пролетаря — не бідність і не низьке походження, а постійне почуття невдоволеності всім навколишнім, що підігрівається відсутністю законного місця, що успадкувалось у суспільстві, й відторгненням від своєї общини. Тому сучасна економічна розруха і люмпенізація населення — явище не соціально-економічне, а соціокультурне. Персонаж повісті Михайла Булгакова «Собаче серце» професор Преображенський економічну розруху пояснює розрухою в головах людей. В основі сучасної економічної кризи лежать не стільки економічні причини, скільки спровоковане відторгнення самодіяльного населення від власної культури. Українське відродження — це, насамперед, підвищення рівня свідомості й життя нації на базі інвентаризації культурних і духовних цінностей, відновлення історичної пам’яті, національних зв’язків, формування своєї інтелектуальної еліти (інтелектуальних і духовних лідерів), якісні зміни в сфері науки, релігії, мистецтва, управління.

2. Соціокультурний аспект політичних реформ в Україні

Конструктивність політики й моралі

Політика — система владних відносин, завдяки якій забезпечується цілісність суспільства і великих соціальних спільностей, дозволяє оцінювати політичні реформи з позиції забезпечення ними відносної соціальної стабільності. Природно, досягнення повного соціального миру — утопія, але реально досяжне визнання громадянами певних норм співжиття, загальних напрямків соціального розвитку, єдиних обмежень в поведінці. Мистецтво політики полягає в тому, щоб виявити загальні інтереси, здатні об’єднати великі групи людей або все суспільство на реалізацію їх, зорієнтувати діяльність державних органів. Але політика, що розуміє основну мету, має забезпечити саморозвиток і самоврядність соціуму. Що нормує політична діяльність, безпосередньо стане співвідноситись із суспільною мораллю. В конкретних політичних реформах обов’язково відіб’ються особливості культурної спадщини і традицій суспільства. Але якщо чиста сфера моральних відносин в основному регулює взаємозв’язки між окремими індивідами і виробляє вимоги до індивіда з боку суспільства, то політичні відносини не покликані відображати індивідуальні інтереси, відображаючи інтереси соціальних груп.

Соціолог Альберт Швейцер пропонує термін вища політика для визначення суспільного становища, коли при рішенні всіх соціальних проблем люди керуються високими моральними критеріями. Якщо в сучасних умовах політика і мораль, розведені в протилежні боки ще Нікколо Макіавеллі, становлять реальну апорію соціально-активної особи, то причина здебільшого полягає в недооцінці, а то й ігноруванні практичної конструктивної значимості принципів загальнолюдської моралі. I ця обставина закріплена існуючою системою гуманітарного знання, де є жорстка прив’язаність до моралі, філософії, релігії. Мистецтво співіснує з політикою, наукою, економікою, правом, що постійно сподіваються на свою об’єктивність і незалежність від будь-яких моральних настанов. Суспільно-історична практика людства немовби розколюється на ті сфери діяльності, в яких особа зобов’язана керуватися моральними нормами, і ті сфери діяльності, де моральні критерії оголошуються «зайвими». В такому випадку терміни етика політика, етика ученого, етика юриста тощо набувають суто декларативного і декоративного характеру.

Ідея необхідності вступу загальнолюдських моральних критеріїв в усі види міжособових зв’язків і політичних відносин не нова, присутня у Іммануїла Канта (концепція раціональної психології плюс пафос трактату «Про вічний світ»), у Карла Ясперса (концепція осьового часу плюс пафос «Духовної ситуації часу»), Володимира Лефевра (концепція рефлекторної психології плюс пафос «Абетки совісті»). Мислителів об’єднує загальна ідея: світовий порядок забезпечується при приведенні політичних реформ до вимог загальнолюдських норм моралі. Мораль, відзначає Роберт Апресян, безумовна, апріорна і у ставленні до суспільної практики людини — трансцендентна, не виводиться раціонально з логіки суспільного життя. Її обґрунтування можливе з неї самої, з аксіоматично даних ключових імперативів. Місія таких імперативів у житті суспільства і людини досить очевидна — необхідно тільки змістовно зіставити їх з умовами соціального існування людини. Викликають оптимізм два явища. Перше. Іде процес формування професійних політиків, що виключає правління «кухарок». Друге. Все частіше в парламентських дебатах «прораховуються» можливі негативні наслідки від прийняття тих або інших політичних рішень. І як результат, в політичній свідомості лідерів українське суспільство вже не уподібнюється єдиному колгоспу, не виникають завдання усунення його соціальної і культурної різноманітності; навпаки, йдуть пошуки шляхів консолідації різноманітних політичних і соціальних сил. Перед всім інтелектуальним потенціалом країни стоїть завдання визначитися, в якій всесвітньо-історичній епосі живемо, в якому соціокультурному просторі знаходимось і чим готові поступитися, щоб політичні і економічні реформи не привели до втрати національної гідності.

В Україні економічні реформи відбуваються в тісному взаємозв’язку з гуманітарним розвитком суспільства. Відомо, що з розвитком демократичної культури в суспільстві зв’язане формування таких переконань, в основі яких лежить усвідомлення розумного вибору і постійної готовності до досягнення компромісу. А як же можливо сподіватися на поширення демократичної культури в суспільстві, коли у свідомості сучасної людини, точніше в підсвідомості, приховався комплекс політичних стереотипів і ідеологічних настанов, що десятиріччями цілеспрямовано впроваджувався і формувався державним механізмом, коли на суспільство ще не «працюють» ефектно національні базові цінності, вироблені століттями традиційні системи світосприйняття, коли не відкритий величезний внутрішній потенціал української культури? Для держави головне — духовний фундамент, функціонально мобільна система ціннісних орієнтацій суспільства, національні пріоритети, що мобілізують волю громадян, творчу енергію мільйонів. Без цього й економічні реформи не будуть здійснюватися ефективно — згадаємо, як органічно «запрацювали» національні базові цінності на економічний розвиток в Японії, Південної Кореї, в Таїланді тощо. Народ же України духовно й морально ослаблений, політично дезорієнтований; суспільство не структуроване, політичні партії в процесі формування; комуністична ідеологія тоталізувала всю культуру, і тепер інтелігенція намагається «видертися» з ритуальних «завалів» ідеологічної канонізації творчого процесу.

В сучасних умовах в Україні, на жаль, для багатьох поняття свободи творчості асоціюється з обов’язком держави реалізувати ідею ідеологічної системи, що уніфікувалася, засобами держави ж, що зробити досить нелегко. Можливо тому, що залишилися старі ієрархічні структури, а діячі культури призвичаїлися жити та діяти всередині них. На початку демократичних перетворень діячі культури виступали за ліквідацію владних мистецтвознавських структур, а тепер, коли держава централізовано не фінансує культуру, вимагають їх відновлення. Звідси — мольба і прохання багатьох діячів культури про державну опіку мистецтва. Але державна підтримка (не примітивна опіка, що ставить діячів культури в залежність від політичних амбіцій, а саме підтримка культури) необхідна, інакше Україна втрачає темп вкрай необхідного процесу ідейно-світоглядного реформування українського суспільства. Йдеться про збирання духовного потенціалу держави. Так, йде формування концепції розвитку української культури, формування національної свідомості як необхідного фактора самоврядування індивіда через систему національних базових цінностей, через модернізацію культури, створення необхідних інституційних можливостей для реагування на світові культурні цінності і — це головне — духовні запити сучасника.

Ще відсутня в Україні