Читати книгу - "Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим, Даніель Дефо"

Молодий князь, вкрай відважний, теж обстоював це, і тільки старий лоцман гадав, що за даних обставин ми не зможемо дати ворогові належну відсіч. Весь день ми радились, а надвечір побачили, що наших ворогів іще побільшало. Можливо, вони шукали здобичі окремими загонами і, натрапивши на поживу, такий загін посилав гінців до інших за підмогою. Ми не знали, чи не побільшає їх знову до ранку. Тоді я почав розпитувати людей, що їхали з нами з Тобольська, чи немає іншого шляху, щоб уночі обійти татар та добратись до якого-небудь міста, де нам дали б охорону для дальшої подорожі крізь пустиню.

Сибіряк, слуга молодого князя, сказав нам, що, коли ми вирішили не битися з татарами, то він виведе нас уночі на шлях, який веде на північ до річки Петрач[170] і яким ми спокійно відійдемо, а татарам нічого не дістанеться. Йому здавалось тільки, що його пан проти відступу й хоче битися з татарами. Я відповів йому, що він помиляється, бо його пан досить розумна людина і не буде битися ради самої бійки. Я сказав, що знаю його відвагу, яку він уже виявив, але знаю також, що він не захоче битися з шістнадцятьма-сімнадцятьма чоловіками проти п’ятисот, коли цього можна уникнути. А коли він визнає за можливе виступити вночі, то нам треба спробувати. Сибіряк відповів, що коли пан звелить йому, він готовий зробити це, хоч би й мусив важити життям. Ми переконали князя дати своєму слузі відповідний наказ і негайно ж почати готуватись до здійснення цього плану.

Насамперед, як тільки смеркло, ми розклали багаття й цілу ніч підтримували вогонь, щоб татари подумали, ніби ми ще всі тут. А коли зовсім стемніло й заблищали зорі, — раніше наш провідник не хотів вирушати, — наші верблюди та коні були вже нав’ючені, і ми пішли слідом за нашим новим ватажком, що, як я незабаром помітив, орієнтувався за Північною зіркою, бо ця місцевість була зовсім рівна.

Так ми йшли дві години швидким ходом. Спочатку було дуже темно, а коли зійшов місяць, то посвітлішало — навіть більше, ніж ми того бажали. До шостої години ранку ми пройшли вже сорок миль, хоч, правда, майже замучили наших коней. Тут ми знайшли російське село Кармазинське, де відпочили й цілий день не чули нічого про калмицьких татар. О десятій вечора ми знову вирушили і не спинялись до восьмої ранку, хоч ішли й не так швидко, як минулої ночі. О сьомій годині ми перейшли невеличку річку Кіршу[171] і добрались до гарного великого міста Озоми з численним російським населенням. Тут ми довідались, що кілька калмицьких загонів чи ватаг блукають пустинею, але ми вже позбулись небезпеки й не могли потрапити в їхні руки, що, звичайно, було нам дуже приємно. Тут ми запаслись свіжими кіньми і, потребуючи відпочинку, пробули в цьому селищі п’ять днів. Чесному сибірякові, що довів нас сюди, ми з компаньйоном, у нагороду за його послуги, дали десять червінців.

Через п’ять днів ми прибули до міста Вестіма на річці Вичегді, що впадає в Двіну[172]. Наша подорож суходолом скінчилась, бо Вичегда вже суднохідна за сім днів плавання від Архангельська. 3-го липня ми були в Яренську[173], де й придбали два човни та баржу. Ми відпливли 7-го й щасливо прибули до Архангельська 18-го. Отже, наша подорож тривала один рік, п’ять місяців і три дні, включаючи вісім місяців та кілька днів, прожитих у Тобольську.

В Архангельську нам довелось прожити шість тижнів, чекаючи кораблів. Довелося б чекати й довше, якби гамбурзький корабель не прибув на місяць раніше, ніж англійський. Трохи поміркувавши, ми вирішили, що Гамбург буде не менш вигідним ринком для збуту наших товарів, ніж Лондон, і вирішили відпливти з цим судном. Зрозуміло, що, розмістивши на кораблі наш вантаж, я влаштував на ньому й мого управителя — доглядати цей вантаж. Отже, мій молодий князь мав змогу переховуватись на кораблі і, поки ми жили там, жодного разу не зійшов на берег, щоб його не впізнали московські купці, які легко могли б побачити його й дізнатись, хто він такий. 20-го серпня ми відпливли з Архангельська і без особливих неприємностей ввійшли в Ельбу 13-го вересня. Тут ми з моїм компаньйоном дуже вигідно продали свої китайські товари і соболеві та інші сибірські хутра. Коли ми поділили суму, одержану від продажу товарів, моя частина становила три тисячі чотириста сімдесят п’ять фунтів стерлінгів сімнадцять шилінгів і три пенси, незважаючи на втрати, які ми мали, та різні податки. Треба тільки пам’ятати, що до цієї суми я залічую й діаманти на шістсот фунтів, що я придбав у Бенгалії.

Наш молодий князь розлучився тут з нами й поїхав Ельбою до віденського двору, де сподівався знайти протекцію і встановити зв’язок з тими друзями свого батька, які були ще живі. Прощаючись зі мною, князь щиро подякував мені за мою послугу та ласкаве ставлення до його батька.

Нарешті, проживши чотири місяці в Гамбурзі, я виїхав сухопуттям в Гаагу, а звідти відплив на пакетботі й прибув у Лондон 10-го січня 1705 року,