Читати книгу - "Консуело"

Старий човняр обіцяв, якщо знайде вантаж для доставки в Мелк, знову забрати їх до себе «на борт» і прокатати по Дунаю ще миль двадцять.

Вони провели день у Лінці, піднімалися на пагорб, оглядали укріплений замок біля його підніжжя й інший — на вершині, звідки могли споглядати закрути величної ріки серед родючих рівнин Австрії. Звідси ж вони побачили те, що досить їх розвеселило, — карету графа Ґодіца, яка врочисто в'їжджала до міста. Вони впізнали екіпаж і ліврею лакеїв і, користуючись тим, що граф за дальністю відстані їх не міг помітити, бавилися, глумливо кланяючись йому до землі. Нарешті ввечері, спустившись на берег, вони застали свій човен навантаженим товарами для доставки в Мелк і з радістю знову домовилися зі старим керманичем щодо переїзду. Вийшли вони з Лінца до світанку; зірки ще сяяли над їхніми головами й відбивалися в хиткій поверхні ріки, перетворюючись на срібні струмки, що розбігалися по ній. Цей день був не менш приємний, аніж попередній. Одне тільки засмучувало Гайдна: вони наближалися до Відня, і подорож, про страждання й небезпеки якої він забув, пам'ятаючи тільки чудові хвилини, мусила незабаром добігти кінця. У Мелку їм не без жалю довелося розстатися зі своїм добрим керманичем. На інших суднах, якими вони могли скористатися, вже не було б ні такої самоти, ні такої безпеки. До того ж звивини ріки набагато подовжували шлях до Відня, а Консуело хотілося бути скоріше на місці. Вона почувала себе відпочилою, посвіжілою, готовою до всяких несподіванок, а тому запропонувала Йосифу продовжувати шлях пішки, поки не трапиться яка-небудь підходяща оказія. Їм залишалося до Відня ще з двадцять льє, і цей спосіб пересування, звичайно, був не із швидких. Але справа в тому, що, хоча Консуело й запевняла себе, начебто жадає знову вдягти жіноче плаття й повернутися до життєвих зручностей, у глибині душі вона, як і Йосиф, зовсім не прагнула так скоро завершити подорож. Вона була занадто артистичною натурою, щоб не любити волі, випадковостей, виявів мужності й спритності, картин природи, які постійно змінюються і які по-справжньому може оцінити тільки пішохід, і, нарешті, романтичних пригод, що супроводжують бродяче й відлюдне життя.

Я називаю це життя відлюдним, читачу, прагнучи висловити те заповітне й таємниче почуття, що його, мабуть, вам легше зрозуміти, ніж мені пояснити. Мені здається, що для висловлення цього стану душі в нашій мові не знайдеться визначення, але ви зрозумієте його, якщо вам доводилося подорожувати пішки де-небудь далеко, самому, або зі своїм другим «я», або, зрештою, подібно до Консуело, із привітним товаришем, веселим, послужливим і вашим однодумцем. І якщо у вас не було якої-небудь невідкладної турботи або приводу для занепокоєння, ви, напевно, відчували в такі хвилини дивну, може, навіть трохи егоїстичну, радість, говорячи собі: ніхто не турбується про мене, і я ні про кого не турбуюся! Ніхто не знає, де я! Ті, хто панує над моїм життям, марно стали б мене шукати, — вони не знайдуть мене в цьому нікому невідомому, новому для мене самого куточку, де я знайшов притулок. Ті, кого моє життя зачіпає й хвилює, відпочинуть від мене, як і я від них. Я цілком належу собі — і як володар і як раб. Тому що серед нас, о читачу, немає жодної людини, яка по відношенню до деяких людей не була б одночасно й трохи рабом і трохи володарем, хочеш не хочеш, не усвідомлюючи цього й не прагнучи цього.

Ніхто не знає, де я!? Почуття самотності, безсумнівно, має свою принадність — свою невимовну принадність, жорстоку на перший погляд, справедливу й солодку по суті. Ми народжені для взаємного спілкування. Шлях обов'язку довгий і суворий, обрієм йому слугує смерть, яка, може статися, коротша однієї ночі відпочинку. Отже, у дорогу! Уперед, не жаліючи ніг! Однак, якщо нам трапиться настільки рідкісна, але добра нагода, коли відпочинок може бути безневинним, а усамітнення не викликає докорів сумління, і перед нами стежка, що потопає в зелені, — скористаємося кількома годинами самоти й споглядання! Такі години неробства необхідні діяльній, мужній людині для відновлення сил. І я стверджую, що чим ревніше прагне ваше серце служити дому Божому (тобто людству), тим більше ви здатні оцінити деякі хвилини самоти, коли ви цілковито належите собі. Егоїст завжди й усюди самотній. Його душа ніколи не стомлена любов'ю, стражданням, постійністю; вона млява, холодна й має потребу в сні та спокої не більше, ніж мрець. Той же, хто вміє любити, рідко буває самотнім, а коли він самотній, він задоволений. Душа його може насолоджуватися перервою в діяльності, і перерва ця буде подібна до міцного сну сильного організму. Такий сон красномовно свідчить про відчуту втому і є провісником майбутніх випробувань. Я не вірю ні в щирість печалі тих, хто не прагне відволіктися від неї, ні в безмежну самовідданість людей, які ніколи не мають потреби у відпочинку. Або їхня печаль — наслідок занепаду духу, який свідчить про те, що людина надламана, виснажена й не має сил любити те, що нею втрачено; або під неослабною й невтомною самовідданістю криється яка-небудь ганебна пожадливість або егоїстичний, навіть злочинний розрахунок.

Ці міркування, можливо, занадто довгі, не є недоречними в оповіді про життя Консуело, з її діяльною та самовідданою душею, хоча люди, що не зуміли зрозуміти її, й могли б часом звинуватити її в егоїзмі й легковажності.

Розділ 74

Вирушивши в дорогу, наші мандрівники першого ж дня побачили перед собою дерев'яний міст через річку, а на ньому — жебрачку з крихітною дівчинкою на руках; вона сиділа, притулившись до поручнів мосту, і просила милостиню. Дитина була бліда, нездорова, виснажена жінка тремтіла від лихоманки. Консуело відчула глибоку симпатію й жалість до нещасних, що нагадали їй матір і її власне дитинство.

— Ось у такому становищі ми бували не раз, — сказала вона Йосифу, що зрозумів її з півслова й зупинився разом з нею, щоб подивитися на старчиху й розпитати її.

— На жаль, — почала свою розповідь старчиха, — ще кілька днів тому я була найщасливішою жінкою. Я селянка з околиць Харманіца в Чехії. П'ять років тому я вийшла заміж за свого двоюрідного брата, рослого красеня, роботягу й кращого із чоловіків. Через рік після весілля мій бідолашний Карл, вирушивши в гори за дровами, раптом зник, і ніхто так і не дізнався, що з ним трапилося. Мені загрожувала вбогість, і я страшно горювала, припускаючи, що чоловік або звалився у прірву, або роздертий вовками.