Читати книгу - "Учта для гайвороння"

Йому стало цікаво, що скаже брат у перших, якщо він зізнається у власних гріхах — у тих трьох зрадах, які Серсея назвала Джофрі, Томеном та Мирцелою.

— Я сердився на її милість після битви, але верховний септон сказав, що я мушу їй пробачити.

— То ти сповідав свої гріхи його пресвятості, так?

— Пресвятий молився за мене, коли я лежав поранений. Він був доброю людиною.

«А став мертвою людиною. І не почув музику дзвонів, що вигравали за ним.» Хайме спитав себе, чи розуміє Лансель, які наслідки породив своїми зізнаннями.

— Ланселю… який же ти клятий йолоп, хай тобі грець.

— Ти не помиляєшся, — відповів Лансель, — але мої дурощі вже позаду, брате лицарю. Я просив Вишнього Батька вказати мені шлях, і він вказав. Я відмовляюся від господарства і від дружини. Якщо Твердокамінь хоче їх собі, хай забирає. Вранці я вирушаю до Король-Берега і присягаю на мечі новому верховному септонові та Седмиці. Я маю намір скласти обітниці й вступити до лав Синів Воїна.

Хайме здалося, що малий верзе якусь маячню.

— Але Синів Воїна заборонили і розігнали мало не триста років тому.

— Новий верховний септон відродив їх. Він вислав заклик до всіх гідних лицарів принести свої життя та мечі на службу Седмиці. Бідолахи також відновлюються в правах.

— Навіщо Залізному Престолові таке дозволяти?

Хайме пригадав, що один з перших королів Таргарієнів воював багато років, придушуючи непокору двох войовничих братств. Але не згадав, який саме. Напевне, Маегор. А може, перший Джаяхаерис. «Хто знав би напевне, то це Тиріон.»

— Його пресвятість пише, що король Томен дав свою згоду. Я покажу тобі листа, якщо хочеш.

— Навіть якщо це правда… все одно ти — лев зі Скелі, ти князь, можновладець! Ти маєш дружину, замок, обов’язок боронити землю й людей. З божої ласки ти скоро матимеш синів власної крові, спадкоємців нового дідицтва. Навіщо викидати все це геть… заради якихось обітниць?

— А навіщо так учинив ти? — запитав Лансель тихо.

«Заради честі, — хотів відповісти Хайме. — Заради слави.» Але не став брехати. Честь і слава теж зробили свій внесок, так, але головною причиною була Серсея. З вуст зірвався смішок.

— То ти тікаєш до верховного септона чи до моєї милої сестри? Помолися, брате, за правильний вибір. Добряче помолися.

— А ти помолишся зі мною, брате Хайме?

Хайме роззирнувся септом на подоби богів. Мати, добра й милосердна. Батько, суворий суддя. Воїн з рукою на руків’ї меча. Морок у тінях, напівлюдське обличчя сховане під каптуром. «Я гадав колись, що є Воїном, а Серсея — Дівою. Та насправді вона весь час лишалася Мороком. І ховала від моїх очей своє справжнє обличчя.»

— Помолися і за мене, коли ласка, — мовив він братові в перших. — Я давно забув усі молитви.

Хайме ступив назовні, у ніч, і побачив, що ґанком септу досі тиняються троє горобців.

— Дякую вам, — мовив він до них, — відчуваю, як мені святості додалося.

І він рішуче закрокував геть від септу, і скоро знайшов пана Ілина та два затуплені мечі. Замкове дворище повнилося очима та вухами, тому вони пішли, шукаючи усамітнення, до божегаю замку Даррі. Тут горобців не було, лише голі дерева, застиглі у роздумах; їхнє гілля здіймалося вгору, наче хотіло подряпати небеса. Під ногами хрускотів килим упалого листя.

— Бачиш оте вікно, лицарю мій добрий? — тицьнув Хайме вістрям меча. — Ото була опочивальня Раймуна Даррі. Там спав король Роберт, коли ми верталися з Зимосічі. Донька Неда Старка втекла, коли її вовчиця подерла Джофа — та ти й сам пам’ятаєш. Моя сестра хотіла, щоб мала втратила руку — це старовинне покарання тим, хто вдарив принца крові. Роберт сказав їй, що вона кровожерливе й навіжене стерво. І почалася сварка на пів-ночі… ну власне, сварилася лише Серсея, а Роберт пив. Глупої ночі королева покликала мене всередину. Король хропів на підлозі, на мирійському килимі. Я запитав сестру, чи вона хоче, щоб я відніс Роберта у ліжко. Вона відповіла, що до ліжка я маю віднести її, і хутко скинула одяг. Я узяв її на постелі Раймуна Даррі, переступивши через Роберта. Якби його милість тоді прокинувся, я б його там-таки і вбив — мав-бо вже досвід, як убивати королів… та ти й сам пам’ятаєш, адже так?

Хайме рубонув по гілці, зламавши її навпіл.

— Поки я гойдав Серсею, вона кричала «Хочу!» Я думав, то вона мене хоче, а виявилося, що каліцтва чи смерті Старкової малої. — «До чого змушує кохання.» — Якимось дивом дівча першими знайшли слуги самого Старка. Та якби на неї раніше натрапив я…

Цятки від віспи на обличчі пана Ілина здавалися при світлі смолоскипів чорними дірами, схожими на душу самого Хайме. Кат-лицар видав свій чудернацький горловий клекіт.

«Сміється з мене» — усвідомив Хайме Ланістер.

— Хто тебе зна, покидька дзьобаного — може, ти теж моїй сестрі ступку товк, — буркнув Хайме. — Ану стули пельку і ходи мене вбий, якщо зможеш!

Брієнна

Септрій стояв на острові, що стирчав угору посеред води майже за версту від берега — там, де гирло широкого Тризуба розливалося ще ширше, перш ніж поцілуватися з Крабовою затокою. Навіть з берега було помітно, що септрій квітне добробутом. Схили пагорба вкривали східчасті ниви та городи, внизу виднілася вервечка рибних ставків, нагорі повільно оберталися під легітом з затоки крила млина-вітряка, зроблені з напнутого на дерев’яний кістяк полотна. Брієнна побачила овець, що паслися попід пагорбом, і лелек, що блукали мілкими водами навколо пришибу поромної переправи.

— Солепанва звідси недалечко, просто за водою, — показав септон Мерібальд на північ через затоку. — Брати переправлять нас із вранішнім відпливом. Хоч мені й лячно думати, що ми там знайдемо. То давайте добряче попоїмо гарячого, перш ніж дивитися на тамтешні жахіття. Брати завжди мають для Пса солодку кісточку.

Пес гавкнув і заметляв хвостом.

Вода вже почала спадати, і вельми швидко; мінливе дзеркало, що відділяло острів від берега, меншало на очах, лишаючи по собі широку лискучу грязючну береговину, змережану відпливними ставками, що сяяли під полуденним сонцем, наче золоті монети. Брієнна почухала під потилицею, де її вкусила якась комаха. Волосся вона підняла вгору і заколола; тепер сонце зігрівало їй шкіру.

— Чому острів звуть Упокоєм? — запитав Подрік.

— Тут оселяються розкаяні