Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

по всьому, а сам утримував мене, пропонував чогось випити, залишитися ночувати, відвезти додому. Його навіть буцімто лякала думка, що я поїду і він зостанеться сам-один, його буцімто пойняло якесь нервове почуття страху, якого (так принаймні мені здалося) зазнавала його братова і кузинка Оріана годину тому, коли змушувала мене побути ще, бо я теж став їй на короткий час симпатичний; я помітив у ньому ту саму хіть розтягти втіху від спілкування зі мною.

— На жаль, — додав пан де Шарлюс, — я не маю хисту воскрешати те, що відцвіло. Моя симпатія до вас умерла. Оживити її я не годен. Гадаю, я не уйму собі чести, як признаюся, що про це шкодую. Я можу повторити за Воозом Віктора Гюго:

Я знову вернувся, уже з бароном, до великого ясно-зеленого салону. Знічев’я, аби щось сказати, я зауважив, що вітальня дуже гарна.

— Справді? — відгукнувся пан де Шарлюс. — Треба ж щось собі вподобати. Лиштва — це робота Багарова. Справляє дуже приємне вражіння тим, що підходить до крісел бове і до консолей. Зверніть увагу: вона повторює той самий декоративний мотив. Таке можна побачити лише в Луврі та в особнякові пана Еннісдаля. Але коли я надумав замешкати на цій вулиці, звісно, знайшовся зараз же давній палац Шіме — його ніхто ніколи не бачив, бо він явився лише для мене. Загалом незле. Могло б бути краще, але й так непогано. Правда ж, тут є гарні речі? Скажімо, портрети моїх вуйків, короля польського та короля англійського, пензля Міньяра. Зрештою, навіщо я вам про це розказую? Ви все знаєте не згірш од мене — адже ви очікували на мене в цьому салоні. Ні? Ага, вас, певне, провели до блакитного салону, — це він ввернув або з хоті шпигонути мене за мою недопитливість, або прагнучи показати, який я нікчема перед ним, хто навіть не зволив поцікавитися, де мені велено чекати. — Ось у цій комірчині всі капелюшки мадам Єлизавети, принцеси де Ламбаль і королеви. Але вам це, мабуть, нецікаво, ви ніби нічогісінько не бачите. Чи не вражений у вас зоровий нерв? Якщо ж ви предкла-даєте інший вид краси, ось вам Тернерова «Веселка», що спалахнула між двома Рембрандтами на знак нашого замирення. Чуєте? До неї прилучається Бетховен.

І справді: до мене долетіли перші акорди третьої частини «Пасторальної симфонії» «Радощі по бурі»: десь близько, чи не на другому поверсі, грала оркестра. І я наївно запитав, з якої нагоди музика і хто оркестранти.

— Га? Що? Або я знаю! Уявлення не маю. Це музики-неви-димці. А що, гарно? — спитав він чваньковито, хоча в голосі його бриніли Сваннові нотки. — Але вам це треба, як волосся в пані-стару. Вам хочеться додому — ні Бетховен, ані я вас не обходять. Ви самі видаєте на себе суд і вирок, — додав барон щиросердим і смутним тоном, коли прийшла пора прощатися. — Даруйте, що я вас не відпроваджую, як цього вимагає ґречність. Оскільки я вас не побачу, то менше з тим, розійдемося ми на п’ять хвилин раніше чи пізніше. Та ще я й зморений, і роботи чимало.

Аж це він зауважив, що стоїть на годині.

— Зрештою я вас одвезу. Який пишний місяць! Я проведу вас, а потім подамся милуватися на місяць до Булонського лісу.

Ге, та ви не вмієте голитися! Вирушаєте на проханий обід, а волоски стирчать, — мовив пан де Шарлюс, беручись за моє підборіддя двома наче намагніченими пальцями, що, повагавшись хвильку, мов ті перукареві пальці, ковзнули до моїх вух. — О, помилуватися на «сріблястий блиск місяця» у лісі з кимось таким, як ви, яка це розкіш! — промовив він, і його голос нагло задзвенів мимовільною ніжністю, по чому він смутно вів далі: — Бо ви все ж дуже милий, і кращого супутника було б важко знайти. — Аж це він по-батьківському обняв мене за плечі. — Мушу признатися, раніше ви мені здавалися людиною зовсім нецікавою.

Власне, я мав усі підстави гадати, що думка його про мене не змінилася. Досить було згадати, як він кипнем кипів з гніву заледве півгодини тому. А проте у мене виникло вражіння, що зараз мій гоститель щирий, що його добре серце перемагає уразливість і гонор, від яких він кидався немов у причині. Коляса стояла перед нами, а розмова все ще точилася.

— Нумо, — нараз кинув він, — сідайте! За п’ять хвилин ми підкотимо до вашої оселі. І я скажу вам: «Бувайте!», тобто: «Бувайте навік!» А скоро ми маємо розійтися назавше, то краще б нам завершити наші взаємини, як у музиці, повним акордом.

Попри всі ці урочисті запевнення, що ми не побачимося ніколи, я міг присягнути, що пан де Шарлюс, шкодуючи про свій недавній вибух і боючись, що заподіяв мені кривду, не від того, щоб зустрітися зі мною ще раз. І я не помилявся, бо він зараз же скрикнув:

— Отакої! А головне я й забув! На спогад про вашу любу бабусю я звелів для вас оправити раритетне видання пані де Севіньє. Овва! Виходить, це наше спіткання не останнє. Треба втішатися тим, що рідко коли дається залагодити за один день складні справи. Згадайте, скільки часу тривав Віденський конгрес.

— Я пришлю, щоб вас не турбувати, по книжку, — зголосився я.

— Цитьте, присусуватий, — гарикнув на мене барон, — не завдавайте дурня собі, не прикидайтеся, для вас невелика честь те, що я, може (не кажу: «запевне», бо книги може передасть вам і камергер), вас прийму!

Він опам’ятався.

— Я не хочу покидати вас із цим словом. Не треба дисонансів, завершальний акорд, а потім — вічна тиша!

Мені здавалося, ніби він щадив свої нерви: після гризьких слів недавньої звади між нами йому лячно було розлучатися зі мною.

— Проїхатися Булонським лісом ви не побажали, — промовив він радше ствердним, ніж запитальним тоном — як мені здалося, не