Читати книгу - "Засліплення"

Про все інше я поки що помовчу. Нічого не кажіть! Я бачу вас наскрізь. Ви тип потайний. З такими елементами в мене розмова коротка. Я попрошу свого товариша, тутешнього начальника поліції, провести чистку його особового складу. Ви з цього будинку підете! Щоб завтра вранці духу вашого тут не було! Ви суб’єкт іще той! Збирайте своє манаття! Я оголошую вам догану, поки що. Я зітру вас на порох! Ви злочинець! Знаєте, що ви накоїли? Про це вже всі собаки брешуть!

Бенедикт Пфаф, кремезний рудий бовдур, увесь зіщулився, впав навколішки й, згорнувши на грудях руки, заходився благати прощення в пана начальника поліції. Мовляв, дочка була недужа, вона померла б і сама, він уклінно просить не проганяти його з поста. У чоловіка ж немає нічого, крім вічка. Що в нього залишилося ще? Кілька жебраків можна ж йому зоставити! Вони й так сюди вже майже не потикаються! А в будинку його люблять, ще й як люблять. Він такий нещасний! Якби ж знаття! З вигляду пана професора й не скажеш, що брат у нього — начальник поліції. Яка б то була честь — зустріти його на вокзалі! Нехай зглянеться Господь Бог. Він із вдячністю дозволить собі встати.

Бенедикт Пфаф був вельми задоволений своїм плазуванням перед такою поважною особою. Звівшись на ноги, він по-дружньому підморгнув Ґеорґові. Той залишався неприступним і суворим. Щодо справи, то він пішов сторожеві назустріч. Пфаф зобов’язався вже другого дня вранці особисто викупити всі заставлені книжки. Від цього будинку йому довелося відмовитись. В іншому кінці міста, поруч із жінчиною молочною крамницею, він дістав зоологічну крамницю, обоє заявили про свою готовність зійтися. Жінка поставила умову, щоб її не били й не щипали, а також щоб їй дозволяли приймати в гості пана брата, коли той забажає. Пфаф погодився — його це тішило. Що ж до заборони щипати, то він завагався. Він-бо, мовляв, теж усього-на-всього людина. Крім кохати одне одного, в чому обоє зобов’язалися, вони мали ще й стежити одне за одним. Якщо одне з них випадково опиниться десь поблизу Ерліхштрасе, друге негайно повідомить про це в Париж. Тоді прощавай і крамниця, й свобода, це неминуче. Уже після першого сигналу надійде телеграфний наказ про арешт. Того, хто донесе, чекатиме винагорода. Пфаф срати хотів на ту Ерліхштрасе, якщо він житиме серед самих канарок. Тереза поскаржилася: мовляв, знову він, перепрошую, сере. Годі вже йому срати! Ґеорґ порадив сторожеві висловлюватися так, як і личить порядному комерсантові. Тепер він, мовляв, не якийсь там жалюгідний пенсіонер, а чоловік поважний. Сам Пфаф волів би стати шинкарем, а ще краще — директором цирку з власним атлетичним номером і дресированими пташками, які за наказом починають співати й за наказом-таки змовкають. Начальник поліції дозволив йому, якщо зоокрамниця дасть достатній прибуток і сам він поводитиметься чесно й порядно, відкрити шинок або цирк. Але Тереза сказала: ні. Цирк — це, мовляв, непристойно. Шинок — так. Вони вирішили розподілити, хто що робитиме. Вона вестиме шинок, він — цирк. Господар — він, дружина — вона. Подбати про клієнтів і відвідувачів з Парижа пообіцяв пан начальник поліції.

Того ж таки вечора Тереза заходилася старанно прибирати в помешканні. Вона нікого не найняла, а робила все сама, щоб не завдавати панові брату зайвих збитків. На ніч вона постелила на чоловіковому ліжку свіжу білизну й запропонувала його панові брату. В готелях-бо все з дня на день дорожчає. Вона, мовляв, не боїться. Ґеорґ вибачився, пославшись на те, що мусить понаглядати за братом. Пфаф востаннє вирушив до своєї комірчини внизу; останній сон, мовляв, — найсвятіша пам’ять. Тереза шкребла та мила цілу ніч.

Через три дні господар перебрався до свого помешкання. Насамперед він зазирнув до комірчини. Вона була порожня; замість вічка в стіні зяяла страшна дірка. Пфаф, винахідник, виламав своє творіння й забрав із собою. Бібліотека нагорі була ціла. Двері між кімнатами стояли навстіж. Біля письмового столу Петер кілька разів пройшовся туди-сюди.

— На килимах — жодної плями, — промовив він і всміхнувся. — Якби на них виявилися плями, я б ці килими попалив. Ненавиджу плями!

Він діставав з шухляд рукописи, складав їх горою на столі й читав Ґеорґові заголовки.

— Роботи на цілі роки, друже мій! А тепер я покажу тобі книжки.

Приказуючи: «Ось перед тобою...» та «Як ти гадаєш, що це в мене?», поблажливо поглядаючи на брата й терпляче його підбадьорюючи (адже не кожне володіє десятком східних мов), Петер брав томи, які ще недавно були в ломбарді, й пояснював догідливо враженому братові, в чому їхні особливості. Атмосфера змінилася жахливо швидко, вона аж гула датами й номерами сторінок. Літери набували нечуваного сенсу. Небезпечні комбінації доводилося брати в шори. Легковажні філологи насправді виявлялися чудовиськами, і їх треба було, вбравши в синє, публічно висміювати на майданах. Синій колір, як найкумедніший, — колір людей некритичних, поступливих і легковірних. Якась щойно відкрита мова виявлялася давно відомою, а її нібито відкривач — віслюком. Лунали злісні вигуки на його адресу. Той тип, пробувши в країні якихось три роки, зважився виступити з працею про тамтешню мову! В науці теж брало гору нахабство вискочнів. Наука мала б запровадити свою інквізицію й посилати на її суди своїх єретиків. Тут не треба відразу думати про спалення на вогнищі. Багато що промовляє на користь правової незалежности касти середньовічних священиків. О, якби так добре жилося нинішнім ученим! За якусь дрібну, можливо, навіть вимушену провину вченого, праця якого неоціненна, засуджують невігласи.

Ґеорґ почав утрачати впевненість. Він не знав навіть десятої частини книжок, про які тут ішлося. Знання, які його пригнічували, викликали в нього зневагу. Творчий запал у Петера дедалі зростав. Він будив у душі Ґеорґа тугу за тим місцем, де він був таким самим неподільним володарем, як Петер у своїй бібліотеці. Він нашвидку ще назвав брата новим Ляйбніцом і послався на кілька невигаданих обставин, щоб пополудні позбутися його влади. Треба було, наприклад, найняти якусь простеньку хатню робітницю, домовитися, щоб із сусіднього ресторанчика щодня приносили обіди, а також відкрити рахунок, з якого банк щомісяця першого числа сам перераховуватиме кошти до того ресторанчика.

Пізно ввечері вони попрощалися.

— Чому ти не вмикаєш світла? — запитав Ґеорґ.

У бібліотеці вже стояли сутінки. Петер гордо засміявся.

— Я тут орієнтуюсь і в темряві.

Відколи Петер повернувся додому, він став людиною впевненою, майже веселою.

— Ти псуєш собі очі! — сказав Ґеорґ і