Читати книгу - "Про любов. Школа пані Фреймут"

Ох, і силу грошенят він на неї потратив — на крани в кожну спальню, на електричне світло, і на решту. «Вам не бачити тих грошей, як свої вух, — кажу йому. — Не всіх же такий ґедзь вкусив, аби митися в кожній кімнаті хтіли». «Але, Джордже, — відказує він, — я отримаю готівкою кожне пенні, з тих двох тисяч фунтів, які мені заплатять за дім». Та й таки отримав.

— Він отримав три тисячі, — поправила Алекс, усміхаючись.

— Дві тисячі, — повторив Джордж. — Це сума, яку він заправив і на якій сторгувався. І страх яка велика цифра то була.

— Насправді, то було три тисячі, — наполягала Алекс.

— Леді ніколи не розуміються на цифрах, — сказав Джордж, якого її слова не переконали. — Ви ж не стверджуватимете, що містер Еймс отако нахабно взяв та й сказав вам уголос про три тисячі, чи не так?

— Він цього мені не казав, — погодилася Алекс. — Але сказав так моєму чоловікові.

Джордж знову схилився над квітником.

— Ціна була дві тисячі, — мовив він затято.

Алекс вирішила не перечитися далі. Вона перейшла до іншої клумби і зірвала кілька квіток. Прямуючи з духмяним оберемком до котеджу, Алекс помітила маленьку темно-зелену річ, що виднілася з-за якогось листя на квітнику. Вона нахилилася і підняла її, впізнавши чоловіків кишеньковий щоденник. Він, очевидно, випав з його кишені.

Вона розгорнула його й переглянула сторінки з певною втіхою. Майже з самого початку подружнього життя вона помітила, що імпульсивний та емоційний Джеральд був навдивовижу акуратним і методичним. Він неймовірно переймався тим, аби вчасно поїсти, і завжди планував увесь день з точністю розкладу потягів.

Переглядаючи щоденник, вона з посмішкою помітила запис від 14 травня: «Одружитися — Алекс — св. Петра — 2:30».

— От дурник, — прошепотіла Алекс, гортаючи сторінки. Раптом вона зупинилася.

«Середа, 18 червня». Це ж сьогодні!

На сторінці, відведеній на цей день, було вписано Джеральдовим точним, акуратним почерком: «9 вечора». Більше нічого. «Що це Джеральд запланував на дев’яту вечора?» — задумалася Алекс. Вона посміхнулася до себе, подумавши, що якби то була одна з тих історій, які їй подобалося читати, щоденник, без сумніву, забезпечив би її якимись сенсаційними одкровеннями. І, безперечно, йшлося б про ім’я іншої жінки. Вона марно догортала решту сторінок. Там були дати, зустрічі, незрозумілі згадки ділових домовленостей, але тільки одне жіноче ім’я — її власне.

Та все ж, поклавши щоденник до кишені й прямуючи до будинку, вона відчувала невиразне занепокоєння. Слова Діка Віндіфорда знову спали на гадку, наче він стояв поруч і повторював: «Цей чоловік абсолютний незнайомець! Ти нічого про нього не знаєш!» Це була правда. Що вона про нього знала? Врешті-решт, Джеральдові виповнилося сорок. До сорока років у його житті мусили бути жінки…

Алекс вилаяла себе. Вона не повинна допускати таких думок. У неї є значно нагальніші проблеми. Варто чи не варто казати чоловікові про те, що Дік Віндіфорд дзвонив?

Була ймовірність, що Джеральд міг випадково перестрітися з ним у селі. Але в такому випадку він точно згадає про це, коли повернеться, і їй не доведеться взагалі що-небудь пояснювати. Інакше — як? Алекс чітко відчувала, що воліла б нічого йому не говорити.

Коли вона скаже йому, він напевне запропонує запросити Діка Віндіфорда на віллу «Філомела». Тоді їй доведеться пояснювати, що Дік сам це пропонував, і що вона вигадала відмовку, аби зупинити його прихід. А як він запитає її, чому вона так зробила, що вона скаже? Розповість йому про свій сон? Але він тільки посміється, або й гірше — зрозуміє, що вона надає цьому значно більшої ваги, ніж варто.

Врешті, присоромлена Алекс вирішила нічого не казати. Це була перша таємниця від чоловіка, й усвідомлення цього факту змушувало її почуватися ніяково.

Коли вона почула, що Джеральд повертається з села незадовго до обіду, то поспішила до кухні й удала ніби зайнята куховарством — аби приховати своє збентеження.

Одразу стало зрозуміло, що Джеральд не знав про Діка Віндіфорда. Алекс відчула полегшення і, водночас, ніяковість. Тепер вона рішуче налаштувалася на збереження таємниці.

Тільки після простої вечірньої трапези, коли вони сиділи в облицьованій дубом вітальні, відчинивши навстіж вікна, аби впустити солодке нічне повітря з ароматом бузкових і білих матіол, Алекс згадала про щоденник.

— Ось чим ти підживив квіти, — сказала вона, кинувши щоденник йому на коліна.

— Впустив біля межі, чи не так?

— Так. Тепер я знаю всі твої секрети.

— Хіба ж я в чомусь винен? — мовив Джеральд, похитуючи головою.

— А як щодо таємного побачення, сьогодні о дев’ятій?

— О, це… — він, здалося, на мить потрапив у безвихідь. Тоді усміхнувся, наче щось його особливо розважило. — Це таємне побачення з особливо милою дівчиною, Алекс. У неї каштанове волосся і сині очі, і вона дуже схожа на тебе.

— Я не розумію, - сказала Алекс з удаваною серйозністю. — Ти уникаєш відповіді.

— Ні, зовсім ні. Взагалі-то, це нагадування, що я збираюся проявити кілька негативів ввечері і хотів би, щоб ти мені допомогла.

Джеральд Мартін був фотографом-любителем. Він мав трохи старомодну, але з чудовим об’єктивом, фотокамеру, і навіть сам проявляв фотопластини у маленькому підвалі, який переробив під фотолабораторію.

— І це треба зробити рівно о дев’ятій? — жартівливо спитала Алекс.

Джеральд виглядав дещо стривоженим.

— Моя люба дівчинко, — сказав він із ноткою роздратованості в голосі, - людина завжди повинна все планувати на конкретний час. Тоді з усім вона впорається як належить.

Алекс сиділа, хвилину чи дві мовчки спостерігаючи за своїм чоловіком, як він курить, відкинувшись у кріслі. Він закинув темноволосу голову назад і чіткі риси його чисто виголеного обличчя різко виступали на похмурому фоні. Та раптом, невідомо звідки, її накрила потужна хвиля паніки і вона вигукнула перш ніж зупинила себе:

— Ох! Джеральде, хотіла б я більше знати про тебе.

Чоловік приголомшено на неї подивився.

— Але, моя дорога Алекс, ти знаєш про мене все. Я розповів тобі про свою юність в Нортумберленді, про моє життя в Південній Африці, і про ті останні десять років у Канаді, які принесли мені успіх.

— Та це ж бізнес!

Джеральд раптово засміявся.

— Я зрозумів, що ти маєш на увазі — романи. Ви, жінки, всі однакові. Нічого не цікавить вас більше, ніж особисте.

Алекс відчула, як перехопило горло, коли