Читати книгу - "Вирок Бойового Мага, Andrii Noshchenko"

Глава вісімнадцять. 

Сволота! Я ледь втримався, щоб не набити йому морду прямісінько тут. Нащо той вилупок сказав це? Просто провокація? Ні, навряд чи. Скоріш за все, ті пляшки і справді не просто інструмент зберігання душ. Що-що, але гуманізмом Білі Близнюки не вирізняються. А от у те, що вони можуть заради розваги катувати душі своїх жертв, навіть після вбивства, я цілком згоден був повірити. От же виродки! Я стис кулаки з такою силою, що поверхня землі під мною прогнулася на кілька метрів. 
І що я тепер маю вчинити? Якщо він не збрехав, то душі моїх друзів можуть зараз потерпати від жахливого болю. Тож, у цьому випадку їхнім катом є саме я, адже пляшки у моїх руках. Звільнити? Розбити пляшки, щоб звільнити їх душі? Але чи так це працює? Можливо, таким чином я просто їх вбʼю, адже не дарма одна з Білих Близнюків погрожувала знищити пляшки. Чорт забирай! У я не маю гарного вибору саме зараз. Я маю чітко знати, що таке пляшка душі, та як вона працює. Мені треба знайти того, хто на цьому розуміється. 
    ⁃    Хруда! Оберігай їх! - наказав я демонесі, ховаючи чотири пляшки у мішечок до неї. 
Я не знав, чи витримають душі зупинений час у персні-сховищі, тому вважав то занадто ризикованим відправити сосуди туди. Піднявшись у небо, я озирнувся навкруги. Велетенське місто було майже порожнім і зруйнованим. Навіть з імперського двору я не відчув жодного коливання аури, тож там теж живих людей не лишилося. Боги Війни, архімаги імператора - жоден з них не пережив сили Білих Близнюків. За звичайних людей я взагалі не згадую - десятки мільйонів сухих мумій на вулицях, у своїх будинках, на своїх ліжках… Вони усі лежали непорушно, мов пил у зачиненій кімнаті. 
Я ошкірився. Хоч і не своїми руками, та обіцянку дану поглинутим монстрам було виконано. Імперської столиці більше не існувало. Загалом, як і Центральної Імперії континенту. Без церкви, що була центральною владою, без підземель, де були знищені проходи між рівнями, це тепер лише території безвладдя позбавлені ресурсів. Моє протистояння з Білими Близнюками та церквою не призвело ні до чого хорошого. Я дуже чітко розумів тепер, як бачать прості люди Богів. Самовпевнені, самозакохані, егоїстичні та безжальні мʼясники. Виродки, що існують лише завдяки несправедливому світоустрою, котрий наділяє деяких більшою за інших людей силою. 
Та, навіть аби я того хотів, це вже не змінити. І світоустрій… Він такий, який є. Можна довго жалітися, що то є несправедливо, та чи змінить це хоч щось? Чи не вірним способом буде прийняти то, і самому намагатися стати сильнішим? Ех, Аней, ти ж зараз сам собі брешеш. Ти сам ненавидиш цей порядок і саме тому повстав проти церкви та деспотичних псевдо божків. І до чого це рішення призвело врешті-решт? До гибелі десятків мільйонів людей? То чи вірний ти зробив вибір? От аби зараз ти міг запитати їх, висушених та мертвих, то що б вони тобі відповіли? Гадаєш, сміючись підбадьорили б тебе? Чи прокляли, наказав горіти у пеклі? Ти й сам це знаєш. І простим пеклом навряд чи відбудешся. 
Думки про те, що у тому є їх вина, адже вони збудували таку модель світу, яка існувала, я гнав геть. Для мене то було мов виправдання самого себе. Востаннє оглянувши мертве місто, я телепортувався до магічної академії Матану. Тут було усе тихо. Над чорним, найбільшим на континенті надгробком, кружляли птахи. Я відчув, як сполохано загойдалися аури ректора та Мірти. 
    ⁃    Усе гаразд, не хвилюйтеся. - заспокоїв я їх, опускаючись біля воріт академії. 
    ⁃    По вашому зовнішньому вигляду, пане Аней, цього не скажеш! - дівчина роздивлялася мене з усіх боків. 
Ну так, трохи подертий, та що поробиш? 
    ⁃    А ти, дивлюся, не дуже рада мене бачити. Що, жалкуєш, що контракт і досі в силі? 
    ⁃    Тю на вас, пане! Але, на вашій кисті уже дві стрічки! Зізнавайтесь, хто вона? Кого ви ще підібрали, і на якому смітнику? 
    ⁃    Замовкни, то інше. Ректоре, є важлива розмова, ми можемо пройти зараз у ваш кабінет?
    ⁃    Так, ходімо…
Дорогою до головного корпусу я звернув увагу, що академія напівпорожня. Не можу стверджувати, що це мене сильно здивувало, про причину я здогадувався. 
    ⁃    Ого! Я навіть не бачу край твоєї сили! - вигукнув Бутч, перестрівши нас на сходах. 
    ⁃    Це тимчасово, старий. Нажаль, це тимчасово. 
    ⁃    Є якісь секретні методи? Розкажи мені зараз! 
Він вчепився у мій рукав, але я лише похитав головою і пройшов у відчинені ректором двері. 
    ⁃    Ректоре, - сказав я, коли усі сіли і готові були мене слухати - до того як я почну, може скажеш, що тут сталося і де твої учні? 
    ⁃    А що тут казати… - Раман почухав гостре, давно не голене підборіддя. - вони пішли. Лишилися лише ті, хто з Матану і кому йти, як ти розумієш, немає куди. 
Я мовчки кивнув. 
    ⁃    Що ж, тоді я почну. По-перше, вилупки, що знищили Матан, скоріш за все здохли. Я не можу бути певен на сто відсотків, але я вбив усіх кардиналів на континенті. 
По кімнаті прокотився схвальний вигук. 
    ⁃    Та це ще не все. По-друге, я знищив усі храми на континенті, окрім Західної Імперії та її залежних королівств. Також я знищив майже усіх церковників на континенті. 
Очі присутніх стали мов великі тарілки. 
    ⁃    І останнє… Нажаль, під час моєї битви з Білими Близнюками, була повністю знищена столиця Центральної Імперії з усіма жителями. Так що скоро навкруги почнуться невідворотні зміни. Як ви здогадуєтесь, Білі Близнюки використали життєву силу містян, аби протистояти мені, і до яких наслідків це призведе на континенті, я прорахувати не можу. 
Бутч обережно похитав головою. 
    ⁃    Вони і дійсно то зробили… Я ніколи не вірив, що вони можуть піти на таке… Та все ж вони…
    ⁃    Старий, - перервав я його - для них люди то худоба, що ти взагалі очікував? 
    ⁃    Сподіваюсь, що ти їх вбив за це? Я вірно думаю, що раз ти тут, то Білі Близнюки мертві? 
Після цих слів Бутча усі присутні одночасно подивилися на мене. Жаль, але… Я лише похитав головою з боку у бік. 
    ⁃    Ні, - сказав я, показуючи пальцем на другу червону стрічку на своїй кисті - як би то не було гірко, та мені довелося укладати з ними угоду. 
    ⁃    Що?!!! 
Вони як один підхопилися на ноги. Важко сказати, що було на їх обличчях. Нерозуміння? Огида? Презирство? 
    ⁃    Пане Аней, - запитала мовчазна до того Аліка - ви їм підкорилися? 
    ⁃    Ти що, дурна? - я аж дар слова з такого припущення втратив - ні звичайно. У нас тепер, скажімо так, угода про взаємний ненапад. 
    ⁃    І що вони тобі пообіцяли? - Бутч аж скривився на останньому слові. 
    ⁃    Ось. 
Я поставив на стіл чотири пляшки душ. Не лише я, але й усі присутні відчули аури моїх друзів із них. 
    ⁃    Що це таке? - запитали усі одночасно. 
    ⁃    Білі Близнюки називають це пляшками душ. Саме зараз у цих знаходяться зараз душу Крука, Тота, Суі та Мії. І я хочу запитати вас, чи чули ви про це хоч щось, чи, можливо, знаєте людей котрі… зможуть допомогти їх повернути. 
Мірта з Алікою одразу ж сказали, що вперше за це чують. 
    ⁃    Бутч, може ти? - я сподівався, що кількасот річний життєвий досвід старого допоможе. 
    ⁃    Нажаль ні, Анею. Скоріш за все це власна розробка Близнюків та церкви…
    ⁃    Ректор, можливо є маги, що розуміються на цьому? 
    ⁃    То навряд. Душа людини, скажімо так, це не та категорія, на якій зосереджена теорія магії. Хоча і стверджувати що ніхто з магів високого кола не вивчає це я теж не можу. 
Жаль. Я відчув легке розчарування, бо десь у глибині душі сподівався на легке вирішення цього питання. Що ж… Здаватися я усе одно не збираюся. 
    ⁃    Хруда, ти готова зараз спробувати вийти? - гукнув я у мішечок, повертаючи туди пляшки душ.  - Хочу вас усіх познайомити, народ. 
Я випустив демонесу, яка важко дихаючи розправила свої чорні крила. 
    ⁃    То як тобі? - запитав я її 
    ⁃    Досить непогано, пане. Аби не сонце з вікна, узагалі було б добре. 
Раман, почувши ці слова, одразу ж клацнув пальцями і вікно зникло, ставши звичайною стіною з каменю. 
    ⁃    Народ, це Хруда і вона демон. 
    ⁃    Та я бачу, що не ельф. - просипів Бутч - Тільки от як ти зміг її сюди притягнути?! Демони вороги людства, тисячі Богів Війни сотні років бʼються із ними у провалі світу, а ти отак легко…
    ⁃    Старий, то брехня. Ніхто ні з ким не бʼється у провалі світу, а ті тисячі Богів Війни вже давно мертві, і їх тіла я зібрав, щоб поховати… Це ще одна велика брехня Білих Близнюків, вони таким чином нищили незгодних з ними Богів Війни. Я досить довго пробув у землях демонів, щоб стверджувати, що ця раса не становить загрозу людству. 
    ⁃    Дякую пане Аней за ваші слова, - втрутилась Хруда - нам, демонам, і справді нічого робити на цьому боці світу. Я тут як біглянка та вірна слуга пана Анея. 
Вірна слуга? Біс із ним, пропущу повз вуха. 
    ⁃    Тож, продовжимо, я маю сказати ще дещо. За умовою угоди з Білими Близнюками я забираю собі Нічийні землі, також можу забрати з собою усіх бажаючих. Білі Близнюки не мають права туди носа сунути. Так що… хто зі мною? 
    ⁃    Я у будь-якому випадку. - підняла руку Мірта. 
    ⁃    Я теж. - сказала демонеса. 
    ⁃    Аней, хоча тебе і надурили, як школяра, та я з онукою усе одно з тобою. - сказав Бутч. 
    ⁃    Надурили як школяра? - не зрозумів я. 
    ⁃    А то. Нічийні землі на то й нічийні, що там ніхто вижити не зможе через засилля монстрів. Туди лише сильні команди авантюристів іноді ходять, замість підземель. 
    ⁃    О, тоді не переживайте, я можу гарантувати, що жоден монстр до нас не захоче наближатися. 
Теж мені, проблема. Одного мого бажання вистачить, щоб усі потвори просто зникли. 
    ⁃    Ректор, а ти що скажеш? Якщо переживаєш за учнів, то хай йдуть із нами, міста усім вистачить.  У будь-якому разі це краще аніж сидіти на цьому кладовищі. Матан, нажаль, не відновити вже. 
    ⁃    Дякую, Аней, що навіть не змусив мене підіймати це питання. Тож… коли ти хочеш рушати? 
    ⁃    Як тільки ви будете готові. За будь які ресурси можете не турбуватися, але беріть із собою якомога більше корисного з цієї академії. Гадаю, ми зможемо її відтворити на новому місці. 
    ⁃    Але є проблема. - Бутч насупився - Транспорт. У академії сотні чотири учнів та викладачів лишилося. То як бути з транспортом? 
    ⁃    О, то точно не проблема. Мірта, скільки пасажирів той експропрійований мною кораблик Північної Імперії на борт бере? 
    ⁃    До двох тисяч пасажирів та членів екіпажу без проблем, пане Аней. 
    ⁃    От бачиш Бутч. Проблеми немає.  Та є ще дещо. Дорогою я хотів би заскочити до князівства Атун, можливо, до нас приєднається ще один старий друг. 
Усі незрозуміло подивилися на мене. 
    ⁃    Анею, тут ти вирішуєш, не треба виправдовуватись. - сказав Раман. - А зараз прошу мене вибачити, я маю йти зробити обʼяву студентам. Бутч, ти зі мною? 
    ⁃    Ага. Аліка, пішли, допоможеш старому. Час подумати, як нам правильно забрати академію у сховище. 
    ⁃    Академію у сховище? - я вирішив, що мені почулося. 
    ⁃    Ха! Малий, тобі ще вчитися і вчитися! 
З цими словами, високо задравши носа, він вийшов з кабінету. 
    ⁃    Вас щось бентежить, пане Аней? - запитала мене Мірта, коли ми лишилися втрьох. 
    ⁃    Так. Я хочу дізнатися про пляшку душі хоч щось, та не знаю як. 
    ⁃    У Східній Імперії є кілька магічних башт. Можливо, їх архімаги щось вам підкажуть. 
    ⁃    Ех… можливо. Хруда, я так розумію ти цілком нормально почуваєшся у світі людей? 
    ⁃    Так, пане Аней. Особливо коли немає вашого сонця. Воно наче висмоктує з мене усі сили. 
Демонеса огорнула себе крилами, мов показуючи як їй з того неприємно. 
    ⁃    Хм. Тоді тобі краще повернутися у мішечок на деякий час. Гадаю, по прибуттю на Нічийні землі ми зможемо щось вигадати. 
    ⁃    Гаразд. - погодилась вона, ховаючись. 
    ⁃    Пішли Мірто, оглянемо корабель, чи не треба там що підготувати до прибуття пасажирів. 
Коли ми вийшли з головного корпусу надвір, там царювала повна метушня. Купа студентів бігали територією, збираючи усі магічні прилади до сховищ, не лишаючи навіть іржавих ліхтарів вздовж доріжок у саду. Ну, здається, у них усе вийде. Я спостерігав, як над одним з великих корпусів розгорілася магічна печать, зменшивши його до розміру собачої будки, після чого Аліка спритно прибрала його до сховища, і вони з Бутчем пішли до наступного корпусу. 
У мене склалося враження, що вони поспішають як на пожежу. Чомусь гадав, що ці збори затягнулися на кілька днів, але зараз зрозумів, що вони вкладуться за лічені години. Мені здалася ця метушня і поспіх настільки дивними, що я не витримав і запитав Мірту. 
    ⁃    Не підкажеш, чому усі настільки поспішають? Я чогось не знаю? Якщо вам щось загрожує, то не варто турбуватися, доки я тут, то ніхто вам не зашкодить. 
    ⁃    Ех, пане Анею. Іноді мені здається, що ви взагалі не розумієте людей. Як би вам пояснити… - вона махнула рукою навколо - ви ж знаєте, хто усі ці люди? 
    ⁃    Та звичайно ж знаю, давай ближче до суті. 
    ⁃    Ні, ви дійсно не розумієте. Усі вони - то жителі Матану, котрі втратили усю свою рідню та близьких кілька місяців тому. Увесь цей час вони жили на цьому кладовищі. Як гадаєте, чи хочуть вони зараз змінити своє життя? Вони сприйняли вашу пропозицію піти з вами як шанс на нове життя, а не оце повільне згасання. Ви вірно сказали - Матан вже не відбудувати. Та це не означає, що з вашою підтримкою вони не можуть побудувати щось нове. 
Я трохи помовчав. 
    ⁃    То чому вони не пішли звідси раніше? 
    ⁃    Куди? Усі, хто мав родичів у інших містах, чи був родом не з Матану, давно пішли. А цим куди? Незавершене навчання, відсутність грошей на інші академії… Гадаєте, у них був вибір? 
Можливо, вона була права. Та на мій погляд це виглядало жалюгідно. Сидіти і чекати, доки хтось тобі допоможе… Мій шлях був зовсім не такий. Але, то вибір кожного…. Я знизнув плечима і мовчки вийшов за ворота академії, де витяг із сховища летючий корабель. Той завис у кількох метрах над землею. І він був дійсно велетенський. 
    ⁃    А тут бува ніде нема причалу? - запитала Мірта мене - Гадаю, що магам буде непросто заскочити на палубу. Мені так точно то не зробити. 
    ⁃    Ти ж маг, Мірто… - я похитав головою і активував четверте магічне коло. - Невже так важко? 
Земля поруч з нами здійнялася угору, і за кілька секунд вже був готовий високий камʼяний причал у рівень з бортом корабля, зі зручними широкими сходами. 
    ⁃    Я не володію магією землі, якщо ви забули, пане Анею! 
Вона пішла уперед, навіть спиною показуючи мені своє роздратування. Жінки завжди залишаються жінками, навіть якщо вони принцеси імперії у ролі служниці. Тож я мовчки пішов за нею. 
    ⁃    То як ним керувати? - запитав я, коли ми вже стояли на палубі. 
    ⁃    Керують кораблем точно з рубки, - вона вказала рукою на надбудову у передній частині палуби - але як, того я не знаю. 
Біс із ним, можливо, старий Бутч зможе. Адже найкращий зброяр континенту мав знати, як працює військовий корабель. Я подивився на південь, де відчув аури двох Богів Війни, що швидко наближались у наш бік. Васа з Мунком… Їм то що треба? 
    ⁃    Шановний Аней! Вітаю! 
Мунк, а за ним і Васа повільно опустилися на палубу. 
    ⁃    Вітаю, шановні! Чим завдячую? Пані Васа, ви і досі на мене сердитесь, що навіть рота не розкрили? 
    ⁃    Ой, та ну тебе! Вітаю вас, принцеса імперії! 
Сто відсотків сердиться. От же злопамʼятна старуха. Подумаєш, разок ноги відрубав… Усе ж добре зараз. Он Мунк навіть не згадує той випадок вже. 
    ⁃    Шановна Васа, я давно не принцеса, я служниця пана Анея. Як там батько, як брати? 
    ⁃    Принцеса, здається усе гаразд, але точно ми вам не можемо сказати. Перший принц вже зібрав усю владу у своїх руках, то ж нас, можна сказати… звільнили. Ми більше не маємо права вільного входу до імперського двору. 
    ⁃    Он воно як. Цього варто було очікувати. 
    ⁃    Ви ж не з Міртою прийшли сюди теревені розводити? - не витримав я.  
    ⁃    Ну що ви, шановний Аней, - виправдався Мунк - ми просто відчули вашу ауру, а так як робити нам, в цілому, нічого, то вирішили привітатись. 
    ⁃    Зовсім, кажете, нічого? - у мене зʼявилася ідея. Два додаткові Боги Війни у загоні не завадять - Як щодо моєї команди приєднатись? 
    ⁃    А якісь подробиці будуть? - Мунк був явно зацікавлений. 
Я у кількох реченнях описав йому ситуацію і наші наміри. 
    ⁃    Що скажеш, Васочко? - звернувся він до Богині Війни, але та лише демонстративно відвернулась. 
Мунк не здався і відвів її трохи вбік, та щось гарячково доводив накрившись захисним куполом. За кілька хвилин вони повернулись. 
    ⁃    Ми згодні! - він широко посміхався, але у Васи була та сама кисла фізіономія. 
    ⁃    Лише заради принцеси! Я не можу відповісти її одну у таку небезпечну подорож з цим… з цим пройдисвітом! 
Я розреготався. Ну хоч так. На борт потроху почали підійматися студенти. Вони хутко пробігали повз нас, та гуртувалися у дальньому краю палуби, подалі від таких сильних людей. 
    ⁃    Хей, чому ви там зібралися? - гукнув я до них - Йдіть вибирайте собі каюти, подорож буде довгою. Мірто, допоможеш їм? 
Мірта з Васю пішли розселити студентів, лишивши мене з Мунком наодинці. Деякий час я мовчав, а потім запитав його:
    ⁃    Мунк, не знаєш, як там вона? 
    ⁃    Ти за свою ельфійку? Гадаю усе гаразд. Я сам не навідувався до неї, але ще сьогодні зранку її аура була сильна і стабільна. 
    ⁃    Вона усе ще у гільдії цілителів? 
    ⁃    Ні, давно вже ні. Вона купила стару магічну башту поруч із столицею і живе зараз там. 
Добре. Це добре. Можливо, вона навіть прочитала мій лист. 
    ⁃    Мунк, старий лис, ти що тут робиш?! - Бутч з Алікою стояли позаду нас на палубі. 
    ⁃    Ха-ха-ха, старий скнара! З вами лечу, задоволений? 
    ⁃    Зачекай, якщо ти тут, то і ця навіжена… - Бутч почав перелякано озиратись. 
    ⁃    Ти вгадав! - Мунку було весело - І вона теж летить із тобою на одному кораблі, уяви яке співпадіння! 
    ⁃    Так, я на землю! - вигукнув Бутч - Тільки не з тою скаженою бабою! 
    ⁃    Стояти! - я вхопив його за комір, коли він вже заніс ногу над пірсом - Ти мені потрібен щоб керувати кораблем. У нас нема капітана. 
    ⁃    Тобто, рубка моя? - завмер він. 
    ⁃    Твоя. 
    ⁃    І ніхто туди не зайде? 
    ⁃    Ніхто, гарантую! 
    ⁃    Ну… По рукам! Але ти слідкуй за нею, Анею! Вона мені добру сотню років у столиці спокійно жити не давала! 
    ⁃    Старий, усе буде гаразд, обіцяю! 
На палубу піднявся Раман та подивився на мене. 
    ⁃    Усі тут? - запитав я його. 
    ⁃    Так. Усі на борту. 
Ми деякий час дивилися на порожні фундаменти на місці академії, а потім я гукнув у бік рубки: 
    ⁃    Бутч! Рушай!