Читати книгу - "Піранезі, Сюзанна Кларк"

Це був не Однодумець. Він був худіший і не такий високий.

16!

Я натрапив на нього геть раптово. Ввійшов у одні з Західних Дверей, а він тут як тут.

Чоловік озирнувся на мене. І не ворухнувся. Не сказав нічого. Я не втік, а натомість підійшов до нього. (Може, я і вчинив неправильно, але вже пізно було ховатися, пізно дотримувати обіцянки, даної Однодумцеві.)

Я поволі обійшов чоловіка, оглядаючи його. Він був старий. Шкіра в нього була суха, схожа на папір, а жили на долонях — товсті й вузлуваті. Очі — великі, темні та блискучі, з велично важкими повіками й вигнутими бровами. Вуста — видовжені й рухливі, червоні й навдивовижу вологі. На ньому був костюм у клітинку принца Вельського[11]. Чоловік, найпевніше, вже давно був худим, оскільки костюм, хоч і старий, сидів на ньому ідеально — тобто був пом’ятий і мішкуватий через те, що стара тканина потерлася, а не через неправильний крій.

Я відчув дивне розчарування: 16 уявлявся мені молодим, як я сам.

— Вітаю, — промовив я. Було цікаво почути його голос.

— Добрий день, — відповів чоловік. — Звісно, якщо зараз тут саме день. Я ніколи не розумію, — говорив він зверхньо, повільно, старомодно.

— Ви 16, — сказав я. — Ви Шістнадцята Людина.

— Не розумію вас, юначе, — відповів він.

— У Світі існують двоє Живих, тринадцятеро Мертвих, а тепер ще ви, — пояснив я.

— Тринадцятеро мертвих? Як захопливо! Мені ніхто ніколи не казав, що тут є людські рештки. Цікаво знати, хто це.

Я описав Чоловіка з Коробкою з-під Печива, Чоловіка з Риб’ячою Шкірою, Приховану Людину, Людей Алькову та Складену Дитину.

— Бачте, це просто надзвичайно, — сказав він. — Але я пам’ятаю ту коробку з-під печива. Колись вона стояла на маленькому столику поряд із кухликами в кутку мого університетського кабінету. Цікаво, як вона опинилася тут. Що ж, можу сказати вам таке. Один із ваших тринадцятьох мертвих — це майже напевно той симпатичний молодий італієць, яким так захопився Стен Овенден. Як там його звали? — він відвів погляд, замислився на мить, стенув плечима. — Ні, забув. А ще один — це, гадаю, сам Овенден. Він усе ходив сюди бачитися з італійцем. Я казав йому, що він напрошується на проблеми, та він не слухав. Ну, знаєте, почуття провини й таке інше. А ще не здивувався б, якщо одна з інших — це Сільвія Д’Аґостіно. Нічого не чув про неї від початку дев’яностих. Що ж до того, хто я такий, то, юначе, я розумію, як ви могли дійти висновку, буцімто я «16». Але це не так. Хай як тут чарівно… — він роззирнувся довкола, — …я не маю наміру залишатися. Я просто тут проходжу. Мені сказали, що ви тут. Ні, — він спохопився. — Не зовсім так. Дехто сказав мені, що, мабуть, сталося з вами, а я дійшов висновку, що ви тут. Ця людина показала мені вашу фотографію, а позаяк ви явно були непогані з себе, я вирішив прийти й на вас поглянути. Радий, що зробив це. На вас, певно, приємно було дивитися до того, як… ну, до всіх подій. А, ну його! Мене спіткала старість. А вас спіткало це. І погляньте на нас! Але повернімося до нагальних питань. Ви згадували двох живих людей. Інший — це, либонь, Кеттерлі?

— Кеттерлі?

— Вел Кеттерлі. Вищий за вас. Темні волосся й очі. Борода. Смаглява шкіра. Бачте, його мати була іспанкою.

— Ви про Однодумця? — запитав я.

— Чийого однодумця?

— Наразі мого.

— Ха! Так! Розумію, про що ви. Яке чудове назвисько для нього! Однодумець. Хай там що, а він завжди лише «однодумець». Якась інша людина завжди важить більше. Він завжди лишається на других ролях. І знає це. Воно його гризе. Бачте, він був одним із моїх учнів. О, так. Звісно, справжній шарлатан. Вишукані манери інтелектуала, похмурий пронизливий погляд, а в голові — жодної оригінальної думки. Усі його ідеї в когось запозичені. — Він трохи помовчав, а тоді додав: — Насправді всі його ідеї — мої. Я найвидатніший науковець свого покоління. А може, й усіх поколінь. Я припустив, що це… — він розкинув руки, показуючи на Залу, Будинок, Усе. — …існує. І воно існує. Я припустив, що існує спосіб сюди дістатися. І він існує. І я прийшов сюди та послав сюди інших. Я тримав усе в таємниці. А також узяв з інших обіцянку мовчати. Мене завжди не надто цікавило те, що можна назвати мораллю, та спричинитися до падіння цивілізації — це для мене занадто. Можливо, я помилявся. Не знаю. Таки є в мені сентиментальна жилка.

Він пронизав мене поглядом ясного й лихого ока, напівприкритого повікою.

— Урешті ми всі заплатили жахливу ціну. Моєю ціною була в’язниця. О, так… Гадаю, вас це шокує. Хотів би сказати, що все це непорозуміння, та я направду скоїв усе, в чому мене звинуватили. Якщо зовсім чесно, то й багато чого іншого, про що вони так і не дізналися. Хоча знаєте що? В’язниця припала мені до душі. Там я зустрів просто дивовижних людей. — Він трохи помовчав і запитав: — Кеттерлі розповідав вам, як було створено цей світ?

— Ні, сер.

— Ви хотіли б це знати?

— Дуже, сер, — відповів я.

Моє зацікавлення його, схоже, втішило.

— Тоді я розповім. Бачте, це почалося ще в мої молоді літа. Я завжди був незмірно геніальнішим за однолітків. Перше моє велике осяяння сталося, коли я усвідомив, як багато людство втратило. Колись чоловіки й жінки були здатні обертатися на орлів і перелітати на величезні відстані. Вони спілкувалися з річками й горами й одержували від них мудрість. Вони відчували обертання зір у себе в свідомості. Мої сучасники цього не розуміли. Усі вони були залюблені в ідею прогресу й вірили, що все нове має бути краще за старе. Неначе хронологія є мірилом чеснот! Проте мені видавалося, що мудрість древніх не могла просто зникнути. Ніщо не зникає просто так. Це взагалі неможливо. Я уявляв, що зі світу неначе витекла певна енергія, й думав, що вона мала кудись переходити. Саме тоді до мене дійшло, що мають існувати інші місця, інші світи. А тоді я взявся їх шукати.

— І знайшли, сер? — запитав я.

— Так. Я знайшов цей. Його я називаю Світом-Відтокою: його створили ідеї, що витікали з іншого світу. Цей світ не міг би існувати, якби