Читати книгу - "Остання крапля, Галина Цікіна"

— Не було ніяких криків, я просто зойкнула.

— Атож, уся вулиця, певно, чула, як ти репетувала. Тому визнай: тобі пощастило, що почув саме я.

— О так, я неймовірно щаслива жінка.

Чоловік пропустив її іронію повз вуха. Вони нарешті дісталися вхідних дверей.

— Чудово, а де шукатимемо ключ? — запитала жінка.

— Як показує життєвий досвід, — Андрій штовхнув двері, і вони легко прочинилися, — такі будинки рідко замикаються.

Нарешті, коли вони дотягли Василя до пошарпаного й побитого міллю дивана, чоловік трохи прийшов до тями.

«Дуже вчасно», — холодно подумала Вероніка, відсапуючись, як спринтер після дистанції.

— О, Андрюхо, — лице Василя розплилося в широкій усмішці й від цього втричі збільшилося в розмірі, — ти повернувся з-за кордонів.

— Ні, я не повернувся, — пожартував чоловік, укладаючи п’яного сусіда на диван. — Я примара.

— Примара? — мотнув головою Василь. — Тоді цур тобі. Іди геть!

— Та вже йду, — пробурчав чоловік.

— Ти не поганий мужик… гик… — продовжив бурмотати п’яниця, — не думав, що ти прийдеш по мою душу.

— Поки що ні, — Вероніка бачила, що Андрій заледве стримує сміх, — але будеш так гасити, обов’язково натравлю на тебе всіх демонів пекла.

— Ой… гик… ніколи б не думав, що ти… У пеклі? Гик.. тобі на небо треба… гик… тим паче, що там є кому зустрічати…

Вероніка не особливо звертала увагу на п’яну маячню сусіда, але останні слова змусили Андрія завмерти. Жінка спробувала розгледіти в його обличчі, що він зараз відчуває, але в будинку панувала напівтемрява, тож зробити це було складно.

— Спи вже, — врешті сухо відповів Андрій.

Вероніка подала чоловікові пропахлу сигаретним димом ковдру, і Андрій укрив сусіда, що вже голосно хропів.

Вероніка й Андрій, не зронивши більше ні слова, попрямували до виходу. Жінка поспішила першою, намагаючись якнайшвидше ковтнути повітря, не просякнутого сигаретним димом і перегаром.

— Хороший ти мужик, Андрюхо… — раптом знову забурмотав Василь.

— Так-так, я вже чув..

— А от баба Тоня була ще тим стервом. Я не здивований… гик… що її грохнули.

Чоловік із жінкою здивовано перезирнулися.

— Ти знаєш, хто міг бажати бабі Тоні смерті? — Вероніка повернулася до дивана.

— Кому? — знову очуняв Василь.

— Антоніні Йосипівні. Хто міг бажати їй зла? Це ж був не ти?

— О-о-о-о-о-о-о-о!!! Я бажав цій відьмі такого зла, що аж соромно. Але ти Андрюсі не кажи, бо його демони затягнуть мене до пекла, — чоловік спробував обпертися на лікоть, але не втримався і знову впав на постіль. — Чого взагалі всі на мене напосілися, — він скривився так, неначе йому в обличчя світив прожектор, — я не один хотів, щоб ця баба здохла.

— А хто ще? — запитала Вероніка, але чоловік перевернувся на інший бік і голосно захропів.

— Прокидайся! — спробувала розтрясти вона п’яницю.

— Вероніко, що ти робиш? — здивувався Андрій.

— Хочу дізнатися правду!

— Від нього?

— Дарма ти так упереджено до нього ставишся.

Василь знову голосно захропів.

— Та невже? — усміхнувся Андрій.

— Я просто хочу знати, хто вбивця. А ти хіба не хочеш?

— Ну, може, із цікавості, але не з таким ентузіазмом, як ти.

— А нічого, що ти один із підозрюваних?

— Нічого страшного, я звик до підозр.

Вероніка кинула на чоловіка задумливий погляд.

— А вона не дарма так рветься дізнатися про смерть тої проклятої старої, — підняв палець Василь, наче професор на лекції.

— Ти ба, наче й не виходив із розмови, — хихотнув Андрій.

Жінка лише обурено поглянула на нього, а потім перевела погляд на п’яницю. Василева рука вже опустилася, а очі закотилися, він знову поринав у сон, але продовжував бурмотіти:

— Якщо вбивця знав, скільки бабла й землі нагребла собі баба Тоня, коли розпадався Союз… Та всі знають, що в неї грошей більше, ніж у Кучерових… гик… єдине питання: чи довго жити її єдиній спадкоємиці… шкода Танечку… гик…

Навіть Андрій ошелешено завмер. Вероніка відчула, як її почало трусити від цих слів. Думка, яку вона гнала від себе ці кілька днів, щойно вилетіла з прокуреного й пропитого рота п’яниці. А найстрашніше було те, що жінка знала, що цей здогад правильний.