Читати книгу - "Тенета війни, Павло Дерев'янко"

Остап зітхнув і почухав макітру — точнісінько як Гнат.

— Добре.

П'ять років характерник не міг звикнути, що цей хлопець справді його син. Хіба він заслуговував на такого чудового малого?

— Не забув характерницьке гасло?

— Не займай! — Остап войовниче скинув шаблі догори.

— Саме так! Братися за зброю треба лише тоді, коли не лишається іншого виходу.

— А ти мене в джури забереш? — він ставив це питання щоразу, коли Гнат приїздив, — наче боявся, що відповідь зміниться.

— Як десять років стукне, — посміхнувся сіроманець.

— А можна мені теж оселедця?

— Особисто виголю, — Гнат знову розкуйовдив синові кучері. — Ти поки навчайся гарно і маму не засмучуй. Бачиш, як вона по господарству порається? Важко робити все самій. А я постійно у мандрах.

— Бо захищаєш країну!

Карти на зеленому сукні, дорогий коньяк, стукіт фішок, тютюновий дим, жіночий сміх, блиск золота, кришталевий дзвін...

— Так, захищаю. Тому, як хочеш стати захисником, почни з малого. Оберігай маму, добре?

— Добре.

Клятим шмаркачам, які дражняться, треба щось переказати, вирішив Гнат.

— А тим, хто сином перевертня кличе, скажи, що як далі тебе дражнитимуть, то я вночі прийду до них у вовчій подобі, покусаю за боки і вони самі обернуться на перевертнів!

— Ого! — Остап викотив очиська. — Ти справді так зробиш?

— Ні... Але це буде наш секрет.

Він покатав малого на Упирі, дав потримати близнючку, показав пару найпростіших фінтів, а Остап жадібно стежив за кожним рухом, повторював усе зі своїми новенькими шабельками, Уляна дивилася на них з одвірка й усміхалася. Гнат тішився її посмішкою, наче то був промінчик сонця.

Після вечері характерник згадав, що забув перевірити повідомлення від десятника, — із синовим днем народження йому геть з голови вилетіло.

— Скоро повернуся, — поцілував дружину в чоло.

— Ти до дуба? — спитала Уляна.

— Маю перевірити, може бути термінове...

— Вдягни обручку. В селі на таке дивляться, сам знаєш.

— Авжеж, любонько. Ти ж розумієш, я її не ношу, бо...

— Перевертням небезпечно. Ти розповідав, я пам'ятаю. Але селяни того не знають, Гнате. їм дай тільки привід витріщатися й базікати.

Насправді сіроманці не цуралися прикрас, полюбляли й персні, що їх завжди знімали перед оберненням. Але Гнат не звик до обручки та тримав її в потайному гаманці, під сорочкою.

— Незабаром повернуся.

Вечірнє село тихо гомоніло. Цікаво, як воно — місяцями жити в одній хаті, засинати та прокидатися на одному місці, поряд з тими самими людьми? Колись це здавалося неймовірно нудним, а тепер Гнат вбачав у такому житті щось правильне... Щось, чого йому ніколи не мати.

«Енею від Крайки. Куди подівся, курвий сину? Я тебе до цього паланку перевів, аби ти до родини був ближче, а не під спідницею дружини відсиджувався! Як знову довідаюся, що ти, падлюко, не на патрулі, — побачиш, що таке лихо, Христом присягаюся. Зрозумів? Нехай Мамай допомагає».

Одразу за цим наступне: «Енею від Крайки. Забув сказати: за липові рапорти вб'ю. Нехай Мамай допомагає».

Це трапилося! Десятник якимось чином викрив, що останній звіт було надіслано не від дуба Костя Чемеринця у Фастівському паланку. От срака! Принаймні він не знає, під якою спідницею Гнат відсиджувався насправді.

Зранку треба повертатися на службу. Якщо брат Крайка продовжить розслідування і зрозуміє, де брат Еней прогулює службу, та викриє, скільки разів той брехав йому... Краще про це навіть не думати.

Гнат витратив чимало часу, аби зліпити якусь правдоподібну брехню про синову хворобу у відповідь, заштовхав липке почуття огиди якнайдалі та повернувся додому пригніченим. Уже знав, як це буде: він скаже про своє раптове відбуття та вибачатиметься, вона засмутиться й промовчить, але він усе прочитає в її погляді. Зранку він поїде, а вона рушить за допомогою до Земледухів — лагодити стріху клуні.

Вдома було тихо. Остап посопував на боку, Уляна теж спала: важкий день зморив. Гнат хотів її, але не наважився розбудити. Зранку ще встигнуть... Перед тим, як він повідомить про від'їзд.

Поцілував сина в чоло, роздягнувся, задув каганець. Ліг до дружини та обережно обійняв її. Уляна, не прокидаючись, щось тихо пробурмотіла.

— Вибач, — прошепотів Гнат.

Тицьнувся носом у її кучері, глибоко вдихнув запах. Напахтилася його подарунком... Гнат відчув себе мерзенним самозванцем, який не заслуговує місця в ліжку поруч із цією жінкою. Він намагався робити все якнайкраще, та виходило або посередньо, або геть ніяк. І все одно Гнат вірив, що колись здійсниться мрія — тоді їхнє життя зміниться.

Тоді він зможе почуватися вдома... як удома.

***

На ранок після родинного бенкету Микола Яровий, привітавши онука могутнім штурханом у плече, гепнувся у крісло і проголосив:

— Нарешті побазікаємо наодинці! Яків до тебе навідувався?

— Учора перед святкуванням. Чим неабияк мені те святкування спаскудив.

Вранці Яків із родиною, не поснідавши, відбув без прощання.

— Ось чого ти такий зажурений сидів, — сказав дід. — Я подумав було, що те через шлюбні ініціативи твоєї матінки.

Ярема відмахнувся.

— Мамуньо я відмовити не можу, а Якову — довелося.

— Радий це чути.

— Ви для цього прийшли? — насупився Ярема. — Пересвідчитися, що я не працюватиму на брата всупереч правилам?

Коли вже родичі перестануть ставитися до нього, як до найменшого?

— Ніде правди діти, — легко погодився Микола. — Занадто делікатне питання, аби не перевірити. У тебе добре серце, а Яків — твій рідний брат...

— Який відучора мене ненавидить.

— Це тимчасово, — Микола поправив сталевий перстень осавули. — Після виборів заспокоїться.

— Особливо після програшу.

— Ти вчинив, як годиться, онучку. Правильні речі ходять разом із прикрістю. Годі рюмсати, — Микола махнув ручиськом, наче виганяв прикрощі у вікно. — У нього свій шлях, а в тебе — свій.

— Так-так, — кивнув Ярема. — Чув ці промови безліч разів, від них не легшає.

— Твоя правда, — старий підвівся. — Щодо справ: тижні за три тебе викличуть на нараду до Запоріжжя. Буде велика здибанка з розвідкою війська Січового і Таємною Вартою стосовно Північного Альянсу та Смарагдової Орди. Розповіси там від нашого боку про справи варягів.

Чудова нагода здиміти від весільних клопотів.

— Як там справи на Півночі,