Читати книгу - "Юдейська війна, Ліон Фейхтвангер"

— Тут, у Римі, це легко радити, — сказав Йосиф, і його голос був повний чесної гіркоти.

Він сидів, зігнувшись, втомлено, як украй виснажений. Повідомлення цього гидкого, гладкого чоловіка так сповнило його сумом, що в його серці не залишилося більше місця для принижуючого почуття від того, які смішні були тепер він сам і його послання. Певна річ, його суперник мав рацію, він усе передбачав, і те, що він, Йосиф, скомпонував, була просто пара, а його успіх — пуста солома.

Клавдій Реґін заговорив.

— Проте, саме тепер, — сказав він, — доки едикт не буде обнародувано, я опублікую ваш меморандум, докторе Юсте. Ви повинні його вислухати, — повернувся він незвично жваво до Йосифа, — це невелика й майстерна річ.

І він попросив Юста прочитати розділ. Йосиф, хоч як був пригноблений, слухав уважно, захоплено. Так, із цими ясними, гарними реченнями його бідна, патетична мова не могла зрівнятися.

Він здався. Він зрікся мрій. Він вирішив, повернувшись до Єрусалима, зайняти певне місце в храмі. Він погано спав цієї ночі, і наступного дня теж ходив пригноблений. Він їв мало й без смаку, не пішов до дівчини Лусілли, з якою умовився на цей день. Він хотів би, щоб ніколи не прибував він до Риму, а сидів би в Єрусалимі, нічого не знаючи про лихо й загрозливі речі, які плетуться тут проти Юдеї. Він добре знав місто Цезарію, його порт, його великий складський квартал, його судноплавні підприємства, синагоги, крамниці, борделі. Навіть ті будівлі, які спорудили там римляни — резиденція губернатора, колосальні статуї богині Риму та першого цезаря, хоч і були заборонені, проте збільшували славу Юдеї, доки юдеї керували містом. А почнуть керувати греки та римляни — і столиця стане римською, тоді все повернеться в протилежний бік, відтоді всі юдеї і в Єрусалимі, і в самій Юдеї, будуть тільки терпіти в своїй власній країні. Йосиф, коли думав про це, відчував, як земля вислизає в нього з-під ніг. Сум і гнів сповнювали його від серця аж до кожної пори в шкірі, так що він майже фізично хворів.

Але коли Деметрій Лібан урочисто повідомив йому, що тепер він остаточно вирішив зіграти юдея Апеллу, чим будуть звільнені троє мучеників Тибура, Йосиф знову засяяв непотьмареним блиском свого першого успіху. Римські юдеї поставилися до акторового рішення спокійніше, ніж можна було сподіватися спочатку, коли їх так схвилював намір Лібана; бо була зима, і вистава мала відбутися не публічно, а в маленькому приватному театрі в цезаревому саду. Залишився, власне, один-єдиний, хто лаявся — древній Аарон; він, зрозуміло, безперестанку бурчав прокльони проти безбожного наміру актора і проти всього злочинного новомодного покоління.

П’єса «Юдей Апелла» стала першою народною оперетою, що виставлялася в приватному цезарському театрі. Театр вміщав тільки близько тисячі осіб, широке римське суспільство заздрило тим, хто дістав запрошення на прем’єру. Всі міністри були тут, сухий Талас, товстий, добродушний Юній Тракс, міністр прохань і скарг, також і командувач гвардії Тігеллін. Зокрема, жадібна до всього нового, життєрадісна настоятелька весталок. Клавдія Реґіна, цілком зрозуміла річ, теж не забули. З юдеїв було тут небагато: елегантний Юліан Альф, президент Фелійської громади, і його син. Йосиф із великим трудом дістав запрошення і Каєві бар-Цаароне, і дівчині Ірені.

Завіса опустилася. На сцені стояв юдей Апелла, чоловік середнього віку, з довгою, гострою бородою, що почала вицвітати. Він живе в невеликому місті в Юдеї, його будинок маленький, він, його дружина, його численні діти мешкають в одній кімнаті. Половину з його скупих заробітків забирають у нього великі пани в Єрусалимі; половину з решти забирають римляни в Цезарії. Коли його дружина вмирає, він виїздить із країни. Він бере з собою маленький сувій із символом віри, щоб прибити його на одвірку свого дому, далі бере він свої молитовні ремені, свою огрівну скриню для суботньої страви, свій суботній світильник, своїх численних дітей і свого невидимого Бога. Він перебирається на Схід, у землю парфян. Він будує тут будинок, прибиває до одвірка маленький сувій із символом віри, обвиває голову й руки молитовними ременями, стає так, щоб лице було на захід, до Єрусалима, де міститься храм, і молиться. Він харчується нужденно, заробляє зовсім небагато, однак він задоволений, він посилає навіть дещо до Єрусалима на храм. Але тут приходять інші, одинадцять клоунів, вони парфяни, вони знущаються з нього. Вони беруть маленький сувій із одвірка і його молитовні ремені, розглядають, що там є, знаходять списаний пергамент і сміються з кумедних богів цього чоловіка. Вони хочуть його примусити поклонятися їхнім богам, ясному Ормуздові і темному Аріманові, а коли він не наважується, то хапають його за бороду й волосся і шарпають доти, доки він падає на коліна, і це дуже комічно. Він не визнає їхніх видимих богів, а інші не визнають його невидимого Бога. Але про всяк випадок вони відбирають у нього ті мізерні гроші, які він встиг собі заощадити на вівтар своїх богів, і вони вбивають трьох із його семи дітей. Він ховає трьох дітей, ходить між трьома маленькими могилками, сідає на землю і співає старої пісні: «На ріках Вавилонських там сиділи ми й плакали», і в його рухах щось дивно гойдливе, гротескне й трагічне. Потім він омиває руки і знову мандрує, цього разу на південь, у Єгипет. Маленький будиночок, який він собі збудував, він залишає, але бере сувій із символом віри, молитовні ремені, огрівну скриню, світильник, решту дітей і свого невидимого Бога. Він будує собі новий будиночок, бере собі нову дружину, роки проходять і минають, він здобуває нові гроші, замість трьох убитих дітей робить він четверо нових. Тепер, коли він молиться, він стає лицем на північ, де лежить Єрусалим, і він не забуває щороку послати в країну Ізраїлю свій внесок. Але й на півдні його вороги не дають йому спокою. Знову приходять одинадцять клоунів, цього разу це єгиптяни, і вимагають, щоб він молився їхнім богам, Ізіді й Осірісу, бикові, баранові й яструбові-перепелятнику. Але тут приходить римський губернатор і велить їм облишити його. Одинадцять клоунів мають дуже комічний вигляд, коли розчаровано йдуть геть. Але сам він, юдей Апелла, зі своєю радістю перемоги ще комічніший. Знову розхитує він дивним способом своє худе тіло; але цього разу танцює перед богом, він танцює перед скринею зі святими книгами. Гротескно підіймає він ноги аж до злинялої бороди, його пошарпане вбрання розвивається, сухою, брудною рукою б’є він у бубон. Він розхитується, всі його кістки славлять невидимого