Читати книгу - "Лазарус, Світлана Володимирівна Тараторіна"

Олександр Петрович тільки звикав до нових особливостей тіла.

Перший місяць Тюрин цілодобово лежав, приєднаний до машини відживлення. У міру того, як синя рідина заміняла червону людську кров, поверталася рухливість кінцівок, чуттєвість шкіри. М’язи поки що залишалися напівмертвими, ніби заціпеніли від довгого сидіння. Гальванеску обіцяв «практично повне» відновлення і нетямився від щастя. Казав, що Тюрин унікальний. Але Олександр Петрович підозрював, що доктор гадки не має, як таке сталося і що чекає на відживлене тіло у майбутньому. Зрозуміло було одне — «одужати» не вийде. З людини Тюрин перетворився на нечисть.

За законами Імперії, Олександра Петровича відіслали на Комісію видів.

У порожній кімнаті безбарвний голос наказав йому роздягнутися. Члени Комісії спостерігали за ним з непомітних вічок. Тюрину, як тварині у клітці, наказували піднімати руки, згинати суглоби, змушували відповідати на шкільні питання. На одному з тестів просили розгинати підкови. На іншому — різали йому шкіру. Тюрин з подивом дізнався, що його сила зросла у кілька разів, а біль став майже не відчутним.

Комісія з видів постановила, що у зміненому стані Тюрин належить до нового небезпечного виду lazarus. Олександр Петрович добре знав, куди ведуть шляхи небезпечних людиноподібних: через висушені сонцем степи, акурат на проклятий півострів. У резервацію для видів-вигнанців, про яку достеменно ніхто нічого не знав. Тому навіть здивувався, коли його викликали до канцелярії генерал-губернатора.

— Після такого висновку, у звичайній ситуації, — вів далі Вишиєвський, — вас би вже етапували на південь або знищили на благо Імперії, — чиновник зробив багатозначну паузу і покосився на портрет царя за спиною. — Але ви маєте заслуги перед Імперією. Порятунок великої княжни — незабутній подвиг. Крім того, як я розумію, ви самі стали жертвою жахливого злочину.

— Це була випадковість, — слабким голосом прорипів Тюрин, пригадуючи обличчя Топчія. Це перше, що він побачив, коли отямився після подій на Трухановому острові.

Виявилося, околодочний кілька діб не відходив від його ліжка. Стежив за синьою рідиною, змінював постіль і бинти. Тоді ж Тюрин дізнався історію Топчія. Околодочний був шістнадцятою дитиною у родині чорнороба-вовкулаки з Плоскої дільниці. Там мешкала найбідніша нечисть і панували найлютіші банди. Батько Топчія, за мірками вовкулак, був місцевою інтелігенцією, диваком, бо чесно заробляв на хліб. У Межі лікантропів вважали ледарями, нетямущими, здатними лише до злодійства чи до найдрібнішої найпростішої роботи. Топчій уже змалечку вирізнявся розумом. І його батько зробив нечуване — віддав сина вчитися. У шістнадцять Парфентій, як грамотний, пішов працювати на млин Бродського. Але банди вовкулак своїх не відпускають. Банда Сірого-бека, до якої належав Топчій, вирішила скористатися одноплемінником і пограбувати контору млина. Парфентій мав провести. Думав, що там нікого не буде. Але прикажчик випадково засидівся. І Топчій пішов проти своїх — вирішив захистити людину. Це мало значення на суді. Топчія несподівано виправдали, а прикажчик порадив йому сховатися від гніву вовкулак у знайомого поліційного пристава в Обухові. Той вчинив небачене — взяв тямущого Парфентія собі у помічники.

Ще за кілька років міський голова Києва вирішив провести реформу і набрати до поліції нечисть. Згадали про Топчія, і він отримав місце околодочного наглядача.

Ніколи доти вовкулаки не вибивалися так високо. Зграя вирішила, що не може знехтувати таким шансом. «Нехай буде серед влади хоч один з нас», — постановив вожак і дозволив Парфентію випити зі спільної миски. Відтоді Топчій служив місту. «Брав хабарі, захищав своїх, якщо які дрібниці, влаштовував родичів, було таке, — сповідався Топчій біля ліжка Тюрина, — але ніколи не шкодив людині. Це все клята вовча натура».

Спершу Тюрин не хотів його бачити. Але вовкулака приходив і терпляче розповідав свої історії. Балакучість діяла магічним чином, Олександр Петрович забув про власні страждання. І зрештою вирішив, що покарання Топчія нічого не змінить.

— Так, я чув, що ви не стали висувати звинувачень проти вовкулаки, — хитнув головою Вишиєвський. — Мені здається, це правильне рішення. Людиноподібні мають оцінити, як ви пожаліли одного з них. Хоча вовкулаки, як на мене, найогидніший вид у Межі. Зовні — наче зовсім людина. А тільки заґався — і станеш жертвою звіриної натури.

— Оцінити? Навіщо?

— Бодай для того, щоб прийняти вас у свою громаду, — посміхнувся Вишиєвський.

— Ви думаєте, мені це потрібно?

Тюрину не сподобалася посмішка чиновника. Вишиєвський наступив на болючий мозоль. Олександр Петрович з моменту пробудження намагався знайти відповідь на питання: хто він і що далі робити.

— Думаю, так. Вам потрібен новий сенс життя. І тут ми можемо допомогти один одному. Історія співжиття нечисті й людей налічує багато століть. І це кривава історія. Людиноподібні постійно чекають на свого Змія-Обадію, який повинен прийти і звільнити їх від влади людей. У 1648-му вони вважали Змієм Хмельницького. Страшні роки руїни і війни. У 1863-му — повстання упирів під прапором Змія. Нині знову на кожному розі кричать про пришестя Обадії, про близьку війну і кінець віків. Комету приплели, — роздратовано додав Вишиєвський. — Тому нам потрібна людина (а я щиро вірю, що в душі ви лишилися людиною) у стані ворога. Тепер ви нечисть, вам вони повірять.

— Я ловив злочинців незалежно від виду і не збираюся ставати провокатором, — озвався Тюрин. Він чудово зрозумів, чого від нього хочуть. Шпигувати за людиноподібними-революціонерами, спонукати їх на терористичні дії, а потім виловлювати по одному. Карний розшук допускав хитрість, але не безчестя. На відміну від політичної поліції. — Вони можуть вірити у що завгодно… — Олександр Петрович підвівся: нехай уже Крим, ніж таке.

— А ваш батько думав по-іншому, — зупинив його Вишиєвський. — Він співпрацював з Четвертим відділом. Допомагав ловити небезпечну нечисть, викривати культи змієпоклонців. У 1874-му навіть брав участь у розкопках на горі Щекавиці. На вірогідній могилі Змія. Тоді були великі наукові слухання. Професор Житоцький переконливо свідчив, що вони нічого не знайшли. Ваш батько підтвердив, чим вельми прислужився Імперії.

— А насправді? — Тюрин затамував подих.

— А насправді, Олександре Петровичу, співпраця з нами відкриває доступ до багатьох таємниць, — хитро примружив єдине око Вишиєвський. — Головне, щоб у Межі був спокій.

— І щоб магічний цукор видобувався, а сухе варення і живий сік постачалися в Імперію?

— Ви ловите все на льоту, — похвалив Вишиєвський.

— Тоді в мене є одна умова. Я хочу повернутися до поліції і займатися розслідуванням злочинів людиноподібних.

— Згода. Ви будете мати повну свободу, — продовжував усміхатися Вишиєвський. У єдиному оці промайнула тінь розчарування. Чиновник зрозумів, що не зможе тримати відживленого на короткій шворці.

Тюрину, у зв’язку з особливою корисністю, дозволили залишитися у Києві. Він учепився за нову інформацію про батька, як за соломинку. Нехай він