Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Дерев’яний потемнілий трактир прийняв Чичикова під свій вузенький гостинний дашок на дерев’яних точених стовпчиках, схожих на старовинні ставники. Трактир був чимсь на взірець російської ізби, дещо в більшому розмірі. Різьблені мережчаті карнизи з свіжого дерева, кругом вікон і під дахом різко й жваво рябіли по темних його стінах; на віконницях були намальовані глечики з квітами.
Коли він вибрався вузенькими дерев’яними східцями нагору, в широкі сіни, назустріч йому відчинились рипучі двері й вийшла товста баба в строкатих ситцях, що промовила: «Сюди прошу ласкаво!» В кімнаті трапились усе давні приятелі, що трапляються всякому по невеликих дерев’яних трактирах, яких не мало набудовано по шляхах, а саме: позеленілий самовар, вистругані гладенько соснові стіни, трикутня шафа з чайниками та чашками в кутку, порцелянові позолочені яєчка перед іконами на блакитних і червоних стрічках, кішка з маленькими кошенятками, дзеркало, що показувало замість двох очей чотири, а замість обличчя якийсь корж, нарешті натикані пучками пахучі трави й гвоздики за іконами, висохлі до такої міри, що бажаючий понюхати їх чхав, та й тільки.
— Порося є? — з таким запитанням звернувся Чичиков до баби, що стояла перед ним.
— Є.
— З хроном і сметаною?
— З хроном і сметаною.
— Давай його сюди!
Стара пішла поратись і принесла тарілку, серветку, таку накрохмалену, що жолобилась, як суха кора, потім ножа з пожовклою костяною колодочкою, тоненького, як кишеньковий, двозубу виделку й сільницю, яку ніяк не можна було поставити прямо на стіл.
Герой наш, своїм звичаєм, зараз зайшов з нею в розмову й розпитав, чи сама вона держить трактир, а чи є хазяїн, і скільки дає доходу трактир, і чи з ними живуть сини, і що старший син — нежонатий чи одружений, і яку взяв жінку, з великим посагом чи ні, і чи задоволений був тесть, і чи не сердився, що мало подарунків одержав на весіллі; одно слово, не проминув нічого. Само собою розуміється, що поцікавився дізнатись, які в окрузі є в них поміщики, і дізнався, що всякі є поміщики: Блохін, Почитаєв, Мильной, Чепраков полковник, Собакевич. «Як! і Собакевича знаєш? — спитав він і тут же почув, що стара знає не тільки Собакевича, але й Манілова, і що Манілов великатніший[60] від Собакевича: звелить зразу зварити курку, запитає й телятинки; коли є печінка бараняча, то й баранячої печінки запитає, і всього хіба що покуштує; а Собакевич одного чогось запитає, та зате вже все з’їсть, навіть і добавки зажадає за ту саму ціну.
Коли він отак розмовляв, споживаючи порося, якого залишився вже останній шматок, то почув, як застукотів колесами, під’їхавши, екіпаж. Виглянувши у вікно, побачив він, що спинилась коло трактира легенька бричка, запряжена тройкою добрих коней. З брички злазило двоє якихось чоловіків: один білявий, високий на зріст, а другий трохи нижчий, чорнявий. Білявий був у темно-синій венгерці[61], чорнявий просто в смугастому архалуку[62]. Здалека пленталася ще колясчина, порожня, тягнена якоюсь волохатою четвіркою в подертих хомутах і мотузяній збруї. Білявий зараз же побрався сходами вгору, а чорномазий тим часом ще залишився й мацав щось у бричці, заразом розмовляючи з слугою і махаючи на коляску, що їхала за ним. Голос його здався Чичикову нібито дещо знайомим. Поки він його роздивлявся, білявий встиг уже намацати двері й відчинити їх. Це був чоловік високого зросту, з обличчя худорлявий, або, як то кажуть, виморений, з рудими вусиками. Із засмаглого обличчя його можна було зробити висновок, що він знав, що таке дим, коли не пороховий, то принаймні тютюновий.
Він увічливо вклонився Чичикову, на що останній відповів тим самим. Протягом кількох хвилин вони б, мабуть, розмовились і добре познайомилися між собою, бо вже початок був зроблений і обидва майже в один і той самий час висловили задоволення, що курява на шляху цілком прибита вчорашнім дощем і тепер їхати прохолодно і приємно, — як увійшов чорнявий його товариш, скинувши з голови на стіл картуз свій, по-молодецькому розкошлавши рукою своє чорне густе волосся. Це був середнього зросту, дуже непогано збудований молодець, з повними рум’яними щоками, з білими, як сніг, зубами і чорними, як смола, бакенбардами. Свіжий він був, як кров з молоком; здоров’я, здавалось, так і пирскало йому з обличчя.
— Те, те, те! — скрикнув він раптом і розставив обидві руки, побачивши Чичикова. — Яким вітром?
Чичиков пізнав Ноздрьова, того самого, з яким він разом обідав у прокурора і який з ним за кілька хвилин зійшовся на таку коротку стопу, що почав уже говорити «ти», хоч він зі свого боку не дав на те ніякого приводу.
— Куди їздив? — казав Ноздрьов і, не діждавшись відповіді, провадив: — А я, брат, з ярмарку. Вітай: програвся до щенту! Чи віриш, ніколи в житті ще так не програвався! Я ж обивательськими[63]
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь», після закриття браузера.