Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь"

— Запряжуть, матінко, запряжуть. У мене скоро запрягають.

— Так уже, будь ласка, з підрядами не забувайте.

— Не забуду, не забуду, — казав Чичиков, виходячи в сіни.

— А сала не купуєте? — сказала хазяйка, ідучи за ним.

— Чому не купувати? Купую, тільки потім.

— У мене на свята й сало буде.

— Купимо, купимо, всього купимо, і сала купимо.

— Може, пір’я буде треба? У мене в Пилипівку й пір’я буде.

— Добре, добре, — сказав Чичиков.

— От бачиш, батечку, і бричка твоя ще не готова, — сказала хазяйка, коли вони вийшли на ганок.

— Буде, буде готова. Розкажіть тільки мені, як дістатися до великого шляху.

— Як би ж це зробити? — сказала хазяйка. — Розказати важко, поворотів багато; хіба що дам тобі дівчинку, щоб провела. Адже в тебе, мабуть, місце на козлах знайдеться, посадити де б.

— Чому не знайдеться.

— То нехай уже, дам тобі дівчинку; вона в мене дорогу знає; тільки ти, дивись! не завези її, у мене вже одну завезли купці.

Чичиков запевнив її, що не завезе, і Коробочка, заспокоївшись, уже почала роздивлятися все, що було на її подвір’ї: втупила очі в ключницю, що виносила з комори побратиму[55] з медом, у мужика, що показався на воротях, і мало-помалу вся впірнула в господарське життя. Але навіщо так довго займатись Коробочкою? І чи Коробочка, чи Манілова, чи господарське життя, і чи негосподарське — мимо них! А то на світі дивно влаштовано: веселе раптом обертається на сумне, якщо тільки довго застоїшся перед ним, і тоді бог знає що спаде на думку. Може, почнеш навіть думати: та годі бо, чи справді ж Коробочка стоїть так низько на безмежних сходах людського вдосконалення? Чи справді така велика прірва відділяє її від сестри її, недосяжно обгороженої стінами аристократичного дому з запашними чавунними сходами, що сяють міддю, червоним деревом і килимами, яка позіхає за недочитаною книгою, чекаючи дотепного світського візиту, де їй розгорнеться поле блиснути розумом і висловити завчені думки, думки, що захоплюють, за законами моди, на цілий тиждень місто, думки не про те, що робиться в її домі та в її маєтках, заплутаних і безладних через незнання господарської справи, а про те, який політичний переворот готується у Франції, якого напряму набрав модний католіцизм. Але мимо, мимо! навіщо говорити про це? Але ж навіщо серед бездумних, веселих, безтурботних хвилин сам собою раптом пролине інший чудесний струмінь: ще сміх не встиг зовсім збігти з обличчя, а вже став іншим серед тих самих людей, і вже іншим світлом освітилось обличчя…

— А ось бричка, ось бричка! — скрикнув Чичиков, побачивши нарешті, як під’їздила його бричка. — Чого ти, йолопе, так довго марудивсь? Видно, вчорашній хміль у тебе ще не ввесь вивітрило?

Селіфан на це нічого не відповів.

— Прощайте, матінко! А що ж, де ваша дівчинка?

— Гей, Пелагеє! — сказала поміщиця дівчинці років одинадцяти, що стояла біля ґанку в сукні з домашньої вибійки і з босими ногами, що здалеку здавалися чобітьми, так вони були обліплені свіжим болотом, — покажи-но панові дорогу.

Селіфан допоміг вилізти дівчинці на козли, яка ставши однією ногою на панську приступку, спочатку забруднила її болотом, а тоді вже вилізла на вершок і примостилася біля нього. Слідом за нею і сам Чичиков поставив ногу на приступку і, нахиливши бричку на правий бік, бо був важкенький, нарешті вмостився, сказавши: «А! тепер добре! Прощайте, матінко!»

Коні рушили.

Селіфан був цілу дорогу суворий і разом з тим дуже уважний до свого діла, що траплялося з ним завжди після того, коли будь у чому завинив або був п’яний, й коні були напрочуд вичищені. Хомут на одному з них, що надівався доти майже завжди в подертому вигляді, так що з-під ременю виглядало клоччя, був майстерно зашитий. Цілу дорогу був він мовчазний, тільки похльоскував батогом і не звертав ніякої повчальної промови до коней, хоча чубарому коневі, звичайно, хотілося б вислухати щось напоумливе, бо в цей час віжки завжди якось мляво лежали в руці говіркого візниці і батіг тільки для форми гуляв по спинах. Але з похмурих уст чути було цим разом самі тільки одноманітно неприємні вигуки: «Ну ж, ну, роззява! Лови, лови ґав!» — та й годі. Навіть сам гнідий і Засідатель були незадоволені, не почувши й разу ні «любі мої», ні «почтиві». Чубарий почував пренеприємні удари по своїх гладких і широких частинах. «Ач, як розносило його! — думав він сам собі, трохи прищулюючи вуха. — Либонь, знає, де вдарити. Не стібне просто по спині, а так і вибирає місце, де болячіше: по вухах зачепить або під черево хльосне».

— Праворуч, чи що? — з таким сухим запитанням звернувся Селіфан до дівчинки, що сиділа коло нього, показуючи їй батогом на почорнілу від дощу дорогу між ясно-зеленими посвіжілими полями.

— Ні, ні, нехай я покажу, — відповідала дівчинка.

— Куди ж? — сказав Селіфан, коли під’їхали ближче.

— Ось куди, — відповіла дівчинка, показуючи рукою.

— Ех ти! — сказав Селіфан. — Та це ж і є праворуч: не знає де право, де ліво!

Хоч день був дуже гарний, але земля до такої міри розгрузилася, що колеса брички, захоплюючи її, зробилися незабаром укритими нею, як повстю, що значно обтяжило екіпаж; до того ж ґрунт був глиняний і липучий надміру. І те й друге було причиною, що вони не могли вибратися з путівців раніш від полудня. Без дівчинки було б важко зробити це, бо дороги розлазились у всі боки, як спіймані раки, коли висипати їх з торби, і Селіфанові довелося б блудити вже не з своєї вини. Незабаром дівчинка показала рукою на чорніючу здалеку будівлю, сказавши:

— Он стовповий шлях!

— А будинок? — спитав Селіфан.

— Трактир, — сказала дівчинка.

— Ну, тепер ми самі доїдемо, — сказав Селіфан, — іди собі додому.

Він спинився і допоміг їй злізти, промовивши крізь зуби: «Ех ти, чорнонога!»

Чичиков дав їй мідний гріш, і вона попленталась додому, вже й з того задоволена, що посиділа на козлах.

Глава четверта

Під’їхавши до трактиру, Чичиков звелів спинитися з двох