Читати книгу - "Дністер і смарагдовий медальйон. Перще випробування!, Анастасія Лобойко"

Але тої радості вистачило на декілька коротесеньких хвилин. Вже за мить перед ними стояв злющий, як мигера, вожатий, що торочив про безкультурність та якесь неінтелігентне ставлення. Ляна дуже хотіла спитати, чи він здоровий, бо поки вожатий рвав гланди (певно, думав, що хтось з дівчат має проблеми зі слухом), то весь почервонів, як помідор.

Врешті-решт, ці дві… буцефалки лягли в свої спальники, позатуляли писки і поснули. Скоро і Таня, зла й знервована, поринула в солодкий казковий світ - лише Ляна не могла ніяк влягтися.

Спочатку вона думала про Інну і її паскудну вдачу, потім про те, що віддали зараз би все, щоб спати не в цьому наметі, а в своєму м’якенькому, теплому ліжечку, а ще пізніше… про те, що хотів сказати їй Андрій, щойно вони приїхали до Дністра.

А коли Ляна заснула, то їй привиділася якась вродлива дівчина з рудим, довгим волоссям, тонкими, ніби різьбленими, бровами, червоними устами, м’яким ніжним лицем і блакитними очима, точна її копія, проте доросліша й у весільній сукенці з пишним вельоном. Коли дівчина прокинулась, то була у приємному здивуванні. А дивувалася, власне кажучи, з того, що їй в 14 років сняться такі речі, які би вона хотіла втілити в життя, ну… десь так в 25.