Читати книгу - "Служниця, Фріда МакФадден"

лінз там не побачила. Не вважайте лишень, що я любителька пхати

носа до чужого проса. Просто рано чи пізно моя дитина опиниться у

вашій автівці, а ви будете за кермом. Я хочу бути впевнена, що у вас

немає проблем із зором.

— Так, усе правильно… — Витираю спітнілі долоні об джинси. Що

ж, треба зізнаватися. — Річ у тім, що насправді… — Кашляю, прочищаючи горло. — Насправді окуляри мені не потрібні. Ті, що я в

них була на співбесіді… вони мали…. ееее… типу, декоративну

функцію. Розумієте, про що я?

Вона облизує губи.

— Розумію. Отже, ви мені збрехали.

— Я не брехала. Це було просто… ну, для краси.

— Авжеж. — Погляд її блакитних очей крижаний. — Проте, коли я

згодом спитала вас про окуляри, ви сказали, що носите контактні

лінзи. Було таке?

— Ееее… — зчіпляю руки. — Власне, я… Так, того разу я збрехала.

Мабуть, просто почувалася ніяково через ті окуляри. Перепрошую, мені дуже шкода.

Кутики її вуст опускаються.

— Будь ласка, більше ніколи мені не брешіть.

— Слово честі, не брехатиму. Мені справді дуже шкода.

Ніна якусь мить дивиться на мене з якимось геть незрозумілим

виразом. Відтак вивчає вітальню — дуже пильно обдивляється все

навколо.

— І, будь ласка, приберіть у кімнаті. Я вам не за те плачу, щоб ви

пускали бісики садівникові.

Із цим Ніна йде, гучно захряснувши за собою вхідні двері.

7 Дякую ( італ. ).

РОЗДIЛ ДЕВ’ЯТИЙ

Сьогодні в Ніни засідання Асоціації батьків і вчителів — те саме, що

я його буцімто зіпсувала, викинувши її нотатки. Вони з іншими

батьками заїдуть кудись перекусити, а я маю приготувати вечерю для

Ендрю й Сесілії.

У будинку значно тихіше, коли в ньому немає Ніни. Не знаю навіть, як таке можливо, але її енергія ніби пронизує все це місце. Просто

зараз я на кухні самотою, підсмажую філе-міньйон на пательні, перш

ніж поставити в духовку. У маєтку Вінчестерів панує просто-таки

божественна тиша. Так класно! Якби не моя господиня, робота була б

просто ідеальна.

В Ендрю просто-таки неймовірна здатність з’являтися саме вчасно.

Він повертається додому точнісінько тієї миті, коли я виймаю стейки з

духовки й ставлю деко на кухонну стійку, щоб вони трохи дійшли до

кондиції. Нінин чоловік зазирає до кухні.

— І знову ці райські пахощі.

— Дякую. — Підсолюю товчену картоплю, до якої вже додала масло

й вершки. — Покличете Сесілію? Вона в себе нагорі. Я кликала її вже

двічі, але…

Власне, я кликала її тричі. Але мене так і не вшанували відповіддю.

Ендрю киває.

— Зараз.

Він іде до їдальні, гукаючи доньку. Чую стрімкі кроки на сходах. Он

воно як.

Ставлю поряд дві тарілки — на кожній стейк, товчена картопля й

трохи броколі. Порція Сесілії менша, і я не збираюся стояти в неї над

душею, щоб вона з’їла броколі. Якщо батько захоче, нехай цей процес

проконтролює самотужки. Але недбалістю (мовляв, чому в меню

відсутні овочі?) точно не буде кому мені дорікнути. Коли я була

маленька, мама обов’язково додавала до кожної вечері якісь овочі.

От закладаюся, вона досі сушить собі мізки над тим, де і як саме

схибила в моєму вихованні.

Сесілія знову вбрана в аж надміру ошатну й непрактично світлу

сукенку. Мені жодного разу не траплялося бачити її в нормальному

дитячому одязі, і це якось… дивно. У таких сукнях навіть не

пограєшся як слід — надто вже вони незручні та плямкі. Сесілія сідає

до столу, бере серветку, яку я поклала обіч, і вишуканим жестом кладе

її на коліна. На мить я відчуваю щось схоже на захват. А відтак

дівчисько розтуляє губи.

— А чому ти не налила мені води?

Я ставлю обіч її тарілки склянку з відфільтрованою водою, але мала

кривить носика.

— Я ж бо ненавиджу воду! Налий мені яблучного соку!

Якби я в дитинстві спробувала заговорити до когось таким тоном, мама дала б мені стусана в плече й заходилася б вимагати додати «будь

ласка». Але Сесілія не моя донька, і за той час, що я його провела в

цьому будинку, я ще не встигла завоювати її прихильність. Тому чемно

всміхаюся, прибираю склянку з водою і ставлю обіч її тарілки іншу

склянку, з яблучним соком.

Дівчисько ретельно вивчає її. Бере до рук, роздивляється проти

світла, примруживши очі.

— Склянка брудна. Принеси іншу.

— Вона не брудна, — заперечую я. — Щойно з посудомийки.

— На ній плями! — Сесілія кривиться. — Я не питиму з неї!

Принеси мені іншу!

Я глибоко вдихаю, намагаючись заспокоїтися. Не битимуся ж я з

маленькою дівчинкою, врешті-решт!