Читати книгу - "Моя прабабця Катирина, Eugenio Romany"

class="span2"> жорстоке придушення румунами Хотинського повстання змусило нас почати війну проти цієї країни. Блискавичним ударом рутенські та наддніпрянські січові стрільці захопили Мармарощину, Буковину та всю Бессарабію. Уродженцям Галичини Вітовському та Коновальцю добре вдавалося координувати свої дії. Надзвичайно мобільні групи з бронепоїздів та тачанок із кулеметним та мінометним озброєнням при підтримці кавалерії наводили жах на румунські війська. Особливо дошкуляли «джмелі», що не тільки постійно висіли над головою, а й корегували артилерію і знищували вузли опору, скидаючи гранати.

Цей показовий розгром змусив Великобританію запросити Рутенську республіку на Паризьку мирну конференцію, а ЗША ‒ представників Української республіки. Слово «Народної» прибрали з назви разом із заміною керівника Директорії з соціаліста Винниченка на націоналіста Петлюру.

Польща тим часом «розбиралася» з німцями в Гданську та в Сілезії. Регулярні частини використовувати для придушення заворушень під час проведення мирної конференції в Парижі Пілсудський не хотів, але охоче підхопив ідею «гібридної» війни. Посилена пропаганда та озброєні армійські відпусники зробили свою справу і через пів року навіть етнічні німці повірили, що вони слов’яни-сілезці. З німцями самої Німеччини теж обішлися жорстко. Наша пропаганда вишукувала слов’янські корені не тільки в Сілезії, але в Полаб’ю та Померанії. Вода камінь точить ‒ через десять років населення цих земель почало із заздрістю дивитися на заможних сусідів і зародилися сепаратистські рухи. Німцям стало не до Судетів, коли жителі Східної Прусії заговорили про окремішність пруської нації, і замість того, щоб тиснути на схід, багато груп населення Веймарської Німеччини само хотіло стати процвітаючим Сходом. Крім того роботящих німців охоче впускали до себе країни, що потребували притоку населення: на американському континенті ‒ Канада, ЗША, Бразилія, Уругвай, Аргентина, Трансільванія, а в Європі ‒ українські приморські степи, Калмикія та Поволжжя. Та найбільший потік еміграції вів у Північний Казахстан та Південний Сибір, де вони освоювали безкраї простори цілинних та перелогових земель.

А от з чехами в Тішині поляки навпаки всіляко намагалися знайти порозуміння і згладити гострі кути. Особливо допомогла зародженню бойового братерства підтримка польського корпусу в боротьбі з червоними мадярами, які в реальній історії майже розгромили чехословацьку армію.

Віленський край, вітчизну Пілсудського, поляки зі скрипом в сердці залишили Литві, щоб не створювати собі проблем на лівому фланзі фронту з червоними. І, з’єднані війська Армії Геллера, білорусів та українців прогнали більшовиків аж за Смоленськ.

Після виходу денікінських військ на Астрахань зібралося Верховне Коло Дону, Кубані та Тереку і прийняло Конституцію Південно-Східного Союзу. Великі зусилля для такого об’єднання без участі денікінців зробив Рябовол від Кубані. В реальній історії імперці його за це вбили в червні 1919-го. Нам вдалося також переконати козаків допомогти іногородцям на їхніх землях північніше козацького краю. Так була відвойована та створена Чорноземна республіка зі столицею у Воронежі. Населення цих провінцій повстало при наближенні козацьких військ і їм залишилося лише знищити недобитків й створити укріплену лінію по північному кордоні. Люди радо вітали визволення від червоного терору й бандитських загонів «продрозвьорстки». Відрізані від основних районів виробництва зерна комуністи відчайдушно кидалися то в один, то в другий бік, але нам вдалося переконати всі антибільшовитські сили до скоординованих дій. Як тільки вони пішли в наступ на Уфу, ми та козаки почали наступ з Білорусі на Москву та з Липецька на Тулу. Але в таємну домовленість входила також миттєва зупинка наступу, якщо одна зі сторін просуненься більше ніж на двісті кілометрів у глибину РРСР. Так виникла знаменита «гамівна сорочка комунізму». Звичайно, напруживши всі сили негласна коаліція мигла знищити «жидо-більшовицьку гадину», але війна вже всіх виснажила, потрібно було налагоджувати життя в новостворених державах, а головне ні ми, ні козаки не хотіли відродження Російської імперії, яка ніколи б не заспокоїлася, поки б не повернула втрачені території. І, головне, що цю ідею схвалила Паризька мирна конференція та переможці у Великій війні ‒ ЗША та держави Антанти повністю визнали новостворені держави й закріпили цей порядок у Ле-Ренсійському мирному договорі. Червоних за стіл переговорів ніхто не запросив і в Москві почалася справжня гризня павуків у слоїку. Леніна відправили помирати в Горки, Троцький особисто розстріляв Сталіна за розгром двох дивізій РСЧА на ріці Білій, самого Троцького вбив льодорубом якийсь фанатик-есер у себе в кабінеті, Зінов’єва з Каменєвим засудили як британських шпигунів, а Бухарін зробив із країни майстерню, де пролетаріат по дванадцять годин ткав, шив, штампував і клепав різний дешевий товар, що його радо закуповували сусідні країни, випалені світовою та громадянською війнами. Тим більше, що ми в себе в Міжмор’ї почали збагачувати населення, піднімаючи попит, щоб уникнути світової економічної кризи 1920-30 рр. та створити середній клас як могутню опору держави.

Зняття економічних бар’єрів було тимчасовим. Це робилося для того, щоб зняти післявоєнний дефіцит товарів народного споживання. Ми знали, що світ повертається до суворих митних обмежень і протекціонізму. Знову розгорталася боротьба за ринки збуту. Тому Міжмор’ю ‒ вже не коаліції, а конфедеративному державному утворенню, вдалося добитися від Британії та Франції передачі половини колишніх німецьких колоній, а саме в Камеруні, Намібії та німецькій частині Нової Гвінеї з архіпелагами островів. А також землі в Палестині для відродження єврейської держави...

Європа все ще боялася «привиду комунізму», чому добре посприяла наша пропаганда в Парижі. І цим було гріх не скористатися. Також ми розраховували на економічну експансію на Кавказ як Північний, так і Південний та в Середню Азію. Адже уряди цих країн добре розуміли, завдяки кому вони могли створити й захистити свої держави.

Та почати реформування