Читати книгу - "Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим, Даніель Дефо"

Щодо мого баркаса, то капітан, дуже вподобавши його, сказав, що хоче купити його для корабля, і запитав, скільки я візьму за нього. Я відповів, що він поводився зо мною так великодушно, що я ні в якому разі не буду призначати ціни за баркас і цілком покладусь на нього. Тоді він сказав, що дасть писане зобов’язання сплатити мені в Бразилії вісімдесят піастрів[20], а коли, по приїзді туди, мені запропонують більше, то й він дасть більше. Крім того, він запропонував мені шістдесят піастрів за Ксурі. Я не хотів брати цих грошей не тому, що боявся віддати Ксурі капітанові, а тому, що мені шкода було продавати волю бідолашного хлопця, що так віддано допомагав мені здобути свою волю. Коли я виклав усі ці міркування капітанові, він визнав їх справедливість, але порадив не відмовлятись від угоди, кажучи, що видасть хлопчикові зобов’язання відпустити його на волю через десять років, якщо той прийме християнську віру. Ксурі сказав, що він сам хоче перейти до нього, і я віддав його капітанові.

Ми доїхали до Бразилії щасливо і після двадцятидводенного плавання увійшли в бухту Тодос-лос-Сантос[21], чи то бухту Всіх Святих. Отже, я ще раз урятувався з найжалюгіднішого становища, в яке будь-коли може потрапити людина. Тепер мені треба було подумати, що робити з собою далі.

Я ніколи не забуду, як великодушно повівся зі мною капітан. Він не захотів нічого взяти з мене за проїзд, дав мені двадцять дукатів[22] за леопардову шкуру й сорок за лев’ячу, що були в мене на баркасі, і наказав вернути мені геть усе, що було мого на кораблі. Він купив у мене все, що я згодився продати, в тому числі скриньку з пляшками, дві з моїх рушниць та частину воску, решту якого я витратив на свічки. Одне слово, за весь свій вантаж я вторгував двісті двадцять піастрів і з цим капіталом зійшов на берег Бразилії.

Невдовзі капітан увів мене в дім такої ж гарної і чесної людини, як і він сам. То був власник, як вони кажуть, «інгеніо», тобто цукрової плантації з цукроварнею. Я прожив у нього досить довго, завдяки чому познайомився з культурою цукрових тростин та виробництвом цукру. Бачивши, як гарно живеться плантаторам і як швидко вони багатіють, я вирішив поклопотатись про дозвіл оселитись тут остаточно й самому зробитись плантатором. Разом з тим я намагався добрати способу одержати з Лондона гроші, які там переховувались для мене. Коли мені пощастило дістати документи про натуралізацію, я на всі свої гроші купив ділянку необробленої землі й почав складати план своєї майбутньої плантації та садиби, погоджуючи його з розміром капіталу, який я мав одержати з Англії.

У мене був сусід, португалець із Лісабона, але англієць за походженням, Уельс на прізвище, що жив у майже однакових зі мною умовах. Я зву його своїм сусідом тому, що наші плантації межували, і ми дуже заприятелювали. Капітал у мене був так само невеликий, як і в нього, і перші два роки ми ледве могли прохарчуватись з наших плантацій. Далі наші ґрунти почали родити, а ми — багатіти; на третій рік ми посадили тютюн і обробили кожен по великій ділянці землі під цукрову тростину на наступний рік. Але нам потрібні були робочі руки, і тільки тепер мені стало ясно, як неправильно я зробив, розлучившися з хлопчиком Ксурі.

Та ба! З моїх заходів ніколи не виходило нічого доброго, отож не диво, що так воно було й цього разу. Я вплутався в підприємство, яке зовсім не відповідало моєму хистові й суперечило тому життю, ради якого я покинув дім свого батька, знехтувавши всіма його порадами. Більше того, я сам прийшов до тієї золотої середини, до того вищого ступеня середнього стану, вибрати який радив мені батько і якого я міг би так само досягти, залишившись на батьківщині й не втомлюючи себе блуканням по світу. Я часто тепер казав собі, що міг би робити це ж саме і в Англії, живучи серед друзів, не забиваючись за п’ять тисяч миль від батьківщини до чужинців та дикунів, у дику країну, куди ніколи не дійде до мене навіть звістка з тих частин земної кулі, де мене хоч трохи знають.

Отак, з гірким жалем, дивився я на своє становище. Мені ні з ким було поговорити, хіба що з моїм сусідом. Усю роботу я робив власними руками й звичайно казав, що живу, наче закинутий на безлюдний острів, де немає нікого, крім мене самого. Ах! Так воно й сталося, і кожна людина, порівнюючи своє теперішнє становище з іншими, ще гіршими становищами, мусить пам’ятати, що небо завжди може зробити зміну й показати нам, які щасливі ми були раніше. Так воно й сталося, кажу, мені справді судилось самотнє існування на безрадісному острові, з яким я так несправедливо порівнював своє тодішнє життя, яке, коли б я не кинув розпочатої справи, привело б мене, напевне, до величезного багатства.

Я до певної міри вже здійснив свої плани щодо плантації, коли мій любий друг — капітан зібрався вертатись назад. Його судно простояло там місяців зо три, поки він чекав нового вантажу й готувався до подорожі. Коли я розказав йому, що в мене в Лондоні залишився невеличкий капітал, він дав мені таку дружню й щиру пораду:

— Сеньйоре інглес, — сказав він, завжди мене так називаючи, — дайте мені формальну довіреність і накажіть тій особі, у якої переховуються ваші гроші, надіслати їх до Лісабона на адресу, яку я вам скажу, в підхожих для того краю товарах. Коли Бог допоможе, я вернусь і приставлю їх вам. Але справи людські підпадають різним змінам та лихам, тому я радив би вам взяти на перший раз тільки сто фунтів стерлінгів, тобто половину вашого капіталу, і ризикнути тільки ними. Коли вони дійдуть щасливо, ви зможете розпорядитись другою половиною так само, а коли вони пропадуть, то матимете, принаймні, другу половину в запасі.

Це була така розумна й щира порада, що я відразу ж визнав її за найкращий курс, якого мені треба було держатись. Отже, я видав португальському капітанові,