Читати книгу - "П'ять четвертинок апельсина"

– Ach, welche schöne Erdbeeren![15]

Голос у нього був веселий, трішки захмелілий – голос ставного чоловіка у відпустці. Товстими пальцями він узяв полуничку й засунув до рота.

– Schmeckt gut,ja?[16] – він по-доброму розреготався й надув щоки. – Wu-n-der-schön gut![17]

Він продемонстрував захоплення, комічно закотивши очі. Сама від себе не очікуючи, я усміхнулася.

Мати застережливо стиснула мою руку. Я відчула, які гарячі її пальці від нервового напруження. Я ще раз глянула на німця, намагаючись зрозуміти, що її так розтривожило. Він був не страшнішим за тих, які інколи заходили до нашого села, навіть навпаки – цей мав шпичастий кашкет і всього лиш пістолет у кобурі при боці. Я знову всміхнулась – тільки щоб позлити матір, а не з якоїсь іншої причини.

– Gut, ja,[18] – повторила я та кивнула. Німець розсміявся, узяв ще полуничку й попрямував крізь натовп. Його чорний мундир мав траурний вигляд серед базарної пістрявої юрби.

Пізніше мати спробувала пояснити. Усі мундири небезпечні, сказала вона мені, але чорні – найбільше. Чорні – то не просто армія. То військова поліція. Навіть інші німці їх бояться. Вони можуть зробити будь-що. Неважливо, що мені лише дев’ять років. Не так ступиш – і тебе застрелять, застрелять, зрозуміло? Обличчя в неї було кам’яне, але голос тремтів, і вона безпомічно прикладала руку до скроні, ніби наближався її черговий напад. Я майже не дослухалася до її слів. То була моя перша особиста зустріч із ворогом. Пізніше, обдумуючи її на вершечку Спостережного Пункту, я вирішила, що той чоловік мав досить звичайний вигляд, і це мене розчарувало. Я очікувала на щось більш приголомшливе.

Базар згортався о дванадцятій. Усе своє ми розпродали задовго до того, але залишилися, щоб купити дещо для себе й дочекатися зіпсованих товарів – інші торговці інколи віддавали їх матері. Переспілі фрукти, м’ясні обрізки, побиті овочі, які неможливо буде продати наступного дня. Мати відправила мене до бакалійника, а сама поки придбала відріз парашутного шовку з-під прилавка швейної крамниці мадам Петі. Вона дбайливо його згорнула та сховала в кишені фартуха. Тоді складно було дістати будь-яку тканину, і ми тягали якісь обноски. Моя сукня була пошита з двох інших – верх сірий, а пелена голуба. Як пояснила мені мати, парашут знайшли в полі одразу за околицею Курле, і він піде на нову блузку для Ренетт.

– Здерла з мене останнє, – жалілася мати з сумішшю смутку й захоплення. – Такі не пропадуть, навіть у війну. Завжди свою вигоду знайдуть.

Я спитала, про кого вона.

– Жиди, – відповіла мати. – Вони мають хист до грошей. Злупила з мене таку ціну за шмат шовку, а їй самій він задурно дістався.

Вона казала це без злості, майже з захопленням. Коли я спитала, чим займаються жиди, вона тільки байдуже знизала плечима. Схоже, вона й сама того не знала.

– Тим самим, що й ми, – відповіла вона. – Намагаються якось вижити.

Вона поплескала по кишені, де лежав шовк.

– Так чи інакше, але це неправильно. Це нерівні можливості.

Подумки я дивувалася – стільки галасу навколо відріза старого шовку. Але якщо вже Ренетт чогось забажалося, вона неодмінно мусила те мати. Оксамитові клаптики, заради яких треба було стояти в черзі та щось віддати за них, найкращі зі старих материних одежин… Білі гольфи – щодня вдягати до школи. Задовго до того, як решті з нас дозволили більше не носити клоги з дерев’яною підошвою, у Ренетт уже були чорні лаковані черевики з пряжками. Мене це не зачіпало. Я звикла до виявів материної непослідовності.

Тим часом я з порожнім кошиком обходила інші ятки. Люди бачили мене і, знаючи про ситуацію в нашій родині, віддавали те, що не могли вже продати: пару диньок, декілька баклажанів, салатний цикорій, шпинат, качанчик броколі, жменю побитих абрикосів. У пекаря я купила хлібинку, а він докинув до мого кошика ще й пару круасанів і скуйовдив мені волосся білою від борошна рукою. З риботорговцем ми обмінялися рибальськими історіями, і він загорнув для мене в газету кілька гарних шматочків риби. Біля прилавка з овочами й фруктами я затрималась, бо його хазяїн саме нахилився, щоб підсунути ящик з червоною цибулею, а я намагалась не виказати себе поглядом.

І тут я побачила його. На землі біля ятки, поряд із коробкою з цикорієм, загорнутий у хрусткий червоний папір і викладений на тацю, подалі від сонячних променів. Апельсинів тоді було мало, і я навряд чи могла сподіватися, що побачу їх у свій перший приїзд до Анже. Але ось вони, гарні та загадкові в цій паперовій обгортці, п’ять апельсинів, дбайливо виставлені в лінію перед повторним пакуванням. Раптом мені страшенно закортіло апельсина, він став конче потрібен мені так терміново, що навіть не залишалось часу подумати. Кращої можливості годі й чекати, мати не могла мені завадити.

Найближчий апельсин підкотився до краю таці, майже впритул до моєї ноги. Зеленяр і досі стояв до мене спиною. Його помічник, хлопець приблизно одного віку та статури з Кассі, вантажив коробки назад у фургон. Великі транспортні засоби, крім автобусів, траплялись тоді рідко. Я вирішила, що зеленяр, очевидно, багатій. Думка про це полегшила виконання того, що я задумала.

Вдаючи, ніби задивилась на якісь лантухи з картоплею, я скинула свій клог. Тоді голою ногою непомітно дотягнулася до апельсина й гнучкими пальцями, натренованими роками лазіння по деревах, вхопила його з таці. За моїм задумом він відкотився на невеличку відстань і наполовину зник у зеленому рядні, яким був накритий столик поряд.

Я одразу ж поставила на нього свій кошик і нахилилась, ніби витрушуючи з клога камінець. З-поміж ніг я споглядала, як торговець збирає залишки товару й складає їх до фургона. Він не помітив, як я сховала вкрадений апельсин у кошику.

Так просто. Це виявилось так просто. Моє серце шалено забилось, а обличчя так почервоніло, що я захвилювалася: хтось може помітити. Апельсин у кошику був ніби живою гранатою. Я дуже невимушено підвелася та обернулася на материн оклик.

І раптом завмерла. З іншого боку площі за мною спостерігав німець. Він згорблено стояв біля фонтана, затиснувши в руці сигарету. Базарувальники обминали його десятою