read-books.club » Історичний любовний роман » Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун 📚 - Українською

Читати книгу - "Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун"

90
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде" автора Вікторія Ковзун. Жанр книги: Історичний любовний роман. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 17 18 19 ... 132
Перейти на сторінку:
Розділ 5. Світ перевертається

«Чому? – світилося в очах Лоренсо. – Чому?!»

Та Елеонора уперто вдавала, що його не існує. Сеньйора Лефевр сердито блимала очима, Бонне обнадійливо всміхався, Арнольдо блаженно відтягував стейк… Тож Лоренсо знову спробував принадити печальну німфу на розмову тет-а-тет.

– Нині така чудова погода, – протягнув він, а я скептично оглянула грозову хмару, що заступила половину неба. – Чому б нам не прогулятися садом?

– Перепрошую, сеньйоре, та я не в настрої, – повідомила Елеонора.

– Що ж, знаєте, мені чомусь також перехотілось, – пробелькотів Лоренсо. – Але… може, вийдемо на терасу, прекрасна сеньйорито? Звідти такий чудовий краєвид на озера!

Я скрушно похитувала головою. О, нещасний закоханий та нещасний об’єкт його захоплень...

– Перепрошую, сеньйоре, та я не в настрої, – сухо повторила Елеонора.

– А в якому Ви настрої? – роздратувався хлопець.

– Зіграти на фортепіано! – несподівано різко відказала вона. – Ви ж не проти?

– Фортепіано? – здивовано повторив Лоренсо та поглянув на предмет інтер’єру. Причому так поглянув, як найпалкіший закоханий на найгіршого конкурента.

– Чому ж ні? – мовив сеньйор Бонне. – Заграйте, у Вас це чудово виходить!

І знову все за давнім сценарієм… Елеонора поплила до фортепіано, а я тяжко зітхнула й відкинулась на спинку крісла: якщо вона починає грати, ми тут засидимось надовго.

«Ну, і нехай. Зате з’явився час на роздуми!» – вирішила я.

І линула печальна мелодія, і мирно посопував сеньйор Бонне, і глухо вдарило скло у далекому коридорі, бо новенька служниця не помітила вазу… А я все думала й думала.

Скільки всього я не знала про батька! Усе життя вважала зразковим татусем, найдобрішою людиною у світі, не здатною заподіяти біль… А він був воїном. Був захисником і добувачем, вмів брати на таран… і вмів іти по головах.

З-перед очей досі не йшли ті слова, де він описував, як вбив… Та він мусив. Такі життєві обставини. Така доля. Такий світ. Просто я ще нічого про нього не знаю і тому мені так важко.

А справжні батьки? Хто вони? Орім того, що правителі якогось поваленого королівства. Як виглядають? Що люблять? Чи згадують взагалі про мене? А як ні?

Серце бамкнуло: «А якщо загинули?!»

А проте, тієї ж миті запалала фібра душі й забриніла незгасимою вірою: «Ні! Вони живі, і колись сім’я возз’єднається. А все чому? А все тому, що це казка. Батько розказав мені її, та в неї не було кінця. І цей кінець ми добудуємо разом – я та його спогад у серці. Ось побачиш, Ізабель: якогось дня змахне твоя фея сяйливим крилом – і світ знову заполонить диво!»

І саме на цій оптимістичній ноті холодний голос повернув у реальність:

– Дякуємо Вам за чудово проведений час, але нам вже пора.

 

Я стояла біля карети й абсолютно не по-дворянськи колупала черевичком землю. Прощаються. А ви думали, що "пора" – це пора? Наївні! Та це ще з годину тільки так!

Аж раптом слуху торкнулись якісь звуки. Я прислухалась – і відразу зіщулилась: грали похоронний марш.

О, до чого ж це сумно! Мені досі не забути, як так само грали за батьком. Це був один з найгірших днів у моєму житті. Відтоді кожен такий марш ятрив стару рану, і зараз мені невимовно закортіло затулити вуха руками, щоб не чути ні звуку.

Та несподівано для самої себе я відкрила, що мене розбирає цікавість: кого хоронять?

Ну, ні! Що за дурниці! Ану, викинь цю маячню з голови!

«Кого хоронять?»

Та досить! Ти його не знаєш! Чужа людина!

«Кого хоронять?»

Агов, та це вже переходить всякі межі! Це невиховано, це безтактно і це… бездушно врешті-решт! Почути похоронний марш і з дівочої цікавості питатися, кого хоронять!

Та чуйка похитала головою: «І все-таки ти взнай. Напевно, це важливо».

 

Сеньйора Лефевр досі говорила із сеньйором Бонне, Елеонора рахувала хмарки, Іветта виглядала чергову жертву… А я вислизнула з поля зору та рушила на звук.

Він лунав скорботно, лунав тяжко… і від цього повітря наче наливалось свинцем. Я ще не бачила самої процесії, та цей ефект устигла відчути сповна. Кілька поворотів запустілими вулицями – і погляду відкрилося понуре дійство.

Люди йшли повільною хвилею, чотири носильники звалили на плечі страшну ношу. Позаду слалася стежка із темних пелюсток – їх сипали жалібниці. Тільки за визначними людьми такі пелюстки… А їм-бо не видно було краю. Процесія ходить від ранку. Їм треба обійти всі дев’ять обелісків, інакше земля не відпустить душу до Неба… інакше душа зав’язне в кипарисах…

«Це ж колись і я обійшла всі обеліски», – забриніла сльоза.

Скорботні голосіння зависли в повітрі, глухий шелест листя підтримував атмосферу печалі… Дві останніх жалібниці завивали найдужче, часом можна було розрізнити окремі слова.

І раптом я вловила ім’я того, кого хоронили. Не стану приховувати, що від цього мене наче пронизало наскрізь…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 17 18 19 ... 132
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун"