Читати книгу - "З різних світів, Вероніка Суховська (Shannon)"

Ніч була важкою — Кора нервувала через бій, що мав статися перед світанком. Гель був цілющим, проте не знеболювальним, тож її рука також не давала дівчині спокою. Як і дивна поведінка Еріка. Чому він думав про магію? Чому грішив на вовчицю, тобто на неї? Чи думав, що магія й вовчиця безпосередньо повʼязані? Навряд, інакше б запідозрив її, чи ні? Коли починається бій? Наскільки місцеві готові до нього? Чи мають уяву, як перемогли? Вони перемагали й не раз, вже не перший рік боролися з цією зграєю, однак від цього не було легше. В жодної сили не було достатньо переваг аби здобути перемогу на довгий час. Єдиною причиною затишшя на кілька місяців був Ерік. Проте це більше не діяло, бо більшість його побратимів вважали його мертвим. 

Вона чула, як тато пішов. Хотіла вийти з кімнати, однак що вона могла зробити? Підірвати дух? Настрахати, зіпсувати все? Тож дівчина залишилась у ліжку, молячись, аби з татом все було добре, аби він скоро повернувся додому. 

Пригадувала казки у спробі заспокоїтись. Магія. Магія, що довгий час оберігала їхню країну, й що покинула їх. В дитинстві батьки не казали цього, замінюючи на делікатне “люди не порозумілися”, та тепер Кора розуміла — війна. Війна була винна у тому, що магії більше немає. В якийсь момент люди, мабуть, відчули себе надто сильними, надто могутніми. Могутнішими за життя — й так магія покарала їх. Та зараз Істрадель страждав від країн, в яких раніше панували технології. То хіба магія вчинила чесно, пішовши й забравши з собою можливість захиститись від загарбників? Війна йшла вже тоді, коли Кора ще тільки народилась. Довгі роки. І що зробила магія? Подарувала їй здібність обертатись на вовка? Хіба не було б ліпше, аби магія повернулась такою, якою й була? Маючи здатність травити без отрути, вони давно б вже захистили свої села таким чином.

Та перекидання на вовчицю?..

Вона плакала, обіймаючи подушку. Розуміла, що не може звинувачувати магію, не розуміючи її. Хто така Кора? Лише дурне дівчисько. Не розуміла вона й чому все це відбувається навколо — війна, її здібності, і від того лише сильніше плакала. В якийсь момент Кора настільки загубилась у власних думках, що їй здалося, ніби поряд почувся голос Еріка — “не плач, мала”. Вона розплющила очі, та звісно, поряд нікого не було. Просто розігралась уява, бо чоловік звинуватив її — тобто вовчицю, в укусі, що щось змінив. 

З цього стану дівчину вивів лише гуркіт дверей. Знизу почулися голоси — тато щось радісно вигукнув, а мама, Грег, його батько, й, здається, хтось іще — підтримали це. Кора швидко сповзла з ліжка. Надягла нову сукню, що закривала й руку, й коліна, та спустилась до вітальні. Офіційно дівчина нічого не знала про бійку, тож стрималась від міцних обіймів із татом. Лиш перекинулась із Грегом поглядами, ледь помітно усміхаючись. Весь день пішов на святкування. Вони із мамою із задоволенням слухали, як їхні сусіди сьогодні розігнали ворога. 

— Ніщо вони без свого Пса! — задоволено вигукнув Грег. Сьогодні хлопець був на висоті, адже це вперше брав участь у підготовленій заздалегідь бійці й навіть мав честь вбити одного з загарбників. 

— Не кажи так, друже, — остудив Грега батько Кори. — Памʼятай, до ворога варто ставитись із повагою. 

Хлопець кивнув, та коли увʼязався за дівчиною відносити їжу полоненому, пробубонів:

— Яка до біса повага. Хто вони такі, аби поважати їх?!

Кора здихнула, спускаючись сходами. 

— Сильні вороги. Принижуючи їх, ти принижуєш і наші досягнення, — сказала дівчина, знаючи, що саме так відповів би йому батько.

Помітивши її, Ерік оживився. 

— Як твоя р… — почав він, та побачивши, як злякалась Кора, миттю замовчав. 

Чоловіки обмінялись ворожими поглядами, й Грег запропонував дівчині піднести тацю полоненому самостійно. Ерік розсміявся, а дівчина подивилась на друга здивовано:

— Я роблю це не вперше й не боюся. Припини це.

Тільки-но нахилилась до Еріка, передаючи тацю йому в руки, той прошепотів:

— Мило, чи не так? 

Кора розгублено подивилась на нього, та тут Грег, не приховуючи своєї радості, похизувався, що його друзі сьогодні були із соромом відігнані. Дехто й досі переслідував їх. В більшості — вілайці. 

— То що ж ти не з ними? — з посмішкою спитав Ерік, проте погляд його був спрямований на руку дівчини. Чоловік ніби намагався зіставити ці факти. Вчора вона отримала поранення, а вже сьогодні його побратимів відганяють від села. Її другові той погляд не сподобався, й Грег поклав руку на плече дівчини, притискаючи до себе. В цей момент Кора відчула себе надто дивно — ніби її друг намагається показати полоненому чоловікові, що вона — що — його? Хіба це так? Й хіба Еріку не все одно? Кора хитнула головою, не бажаючи брати участь в цьому безладі.

— Я йду. Як хочеш, можеш залишитись й поговорити ще, — кинула вона Грегу, та хлопець одразу поспішив за нею.

— Ей, ти повернешся ввечері? — запитав Ерік. Кора закотила очі, здогадуючись, що запитання це звучить не для неї, але для її друга. Тому дівчина залишила питання без відповіді. 

Святкування йшло до самого вечора, та йшло б, мабуть, і довше, якби мати не вигнала всіх переможців із хати, нагадуючи про гарний відпочинок після гарної бійки. Тато обурився, та як тільки останній гість покинув їхню домівку, обняв дружину й поцілував. Кора відвернулась, удаючи, що надто зайнята прибиранням, аби дати батькам насолодитися моментом. Та коли мати пішла, дівчина, протираючи стіл, спитала у тата: