Читати книгу - "За вуаллю брехні, Юлія Ковалевська"

– І як так склалось, що я такий ресурс? – дівчина нахмурилась.

– Ти в десятки разів дорожче за усі твої коштовності. Я думаю твій батько не пошкодує свого золота заради улюбленої доньки, чи не так? – хитро.

По шкірі пробіг холодок. Вона боялась сказати, що батька вже немає, адже вона вмить може з ресурсу перетворитись на бездиханне тіло. Але ж вони стовідсотково отримають викуп від Оліс – вона не покине тут свою падчерку.

«Що ж робити?»

Білявка вирішила промовчати та виграти трохи часу.

– Браво, такого я не очікувала від звичайних розбійників, – визнала те, що вона вражена.

– Ми не звичайні розбійники – ми сили опору, дитино, – він усміхнувся і нарешті вийшов з нею надвір.

Тут, здається, людей стало ще більше, ніж коли її вели сюди. Усі працювали: щось кували, переносили, рубали, перебирали. І дорослі, і діти. Гул стояв, як у місті. Вони йшли не довго, пунктом призначення був той самий намет, у якому вона прокинулась. Перед наметом стояв охоронець і шоковано дивився на Ессі.

– Тепер намет будуть охороняти двоє. А тобі варто бути уважнішим, ти навіть не помітив, як дівча зникло! – осудливо буркнув Сааль. Він легенько проштовхнув дівчину всередину і зайшов слідом. На відміну від Ессі, йому доводилось тут трохи пригинатись. Чоловік підійшов до перини, що була ліворуч і дістав великий пакунок, що стояв між подушкою і наметом. – І тобі теж варто бути уважнішою, тоді б не довелось красти.

Чоловік проходив до виходу і всучив той пакунок Ессі. Він вийшов, а вона розв’язала клунок, у якому знайшла теплий одяг та взуття.

«І як я його не помітила?!» – дівчина була надзвичайно здивована. Тепер лише сподівалась на те, що він не змусить її особисто повертати одяг. Їй і так було важко, а тут ще й чоловік постійно присоромлює її за крадіжку. Яка ганьба! Але хто б ото їй за крадіжки казав, ну серйозно!

Вона хутко перевдягнулась і акуратно склала той одяг, аби передати його Саалю, але він просто мовчки наказав помахом руки йти за ним. Вони наближались саме до того намету, в якому вона взяла речі.

– Трясця...

– Ти маєш вибачитись, у нас тут свої порядки, ми поважаємо одне одного і нікому не шкодимо, – на цьому слові Ессі хмикнула і потерла потилицю. Він зробив вигляд, що цього не помітив і покликав когось у наметі. На вулицю вийшла висока жінка із суворим обличчям, сумними очима і коротким світлим волоссям. Сааль підштовхнув віконтесу, мовляв «вибачайся». Ессі зробила крок до жінки, простягнула їй складений одяг:

– Вибачте, будь ласка, що мені довелось так нахабно позичити ваш одяг.

Жінка просто кивнула на те, забрала пакунок і зникла в наметі. Не надто привітно. Ессі розуміла, що вчинила не правильно, але можна було б хоч слово сказати.

Сааль помітив незадоволене обличчя дівчини.

– Вона німа. Їй відрізали язика господарі будинку, в якому вона працювала, тому зроби обличчя трохи менш надутим, – гиркнув він.

Дівчина вражено вирячилась на нього і тепер почувалась ще гірше. Вона не могла зрозуміти, за що ж так покарали цю бідну жінку.

– А тепер можна розпочати нашу екскурсію. Розпочнемо з їдальні, я впевнений ти голодна, – вони знову подались у бік центру поселення, – я обіцяв тобі відповіді на питання, можеш почати їх задавати.

Ессі на мить задумалась і одразу ж видала перше питання:

– Ви сказали, що ви не розбійники, а сили опору. Що це означає?

– Якщо ти запитаєш будь-кого з табору, як він сюди потрапив, то стовідсотково почуєш сумну історію їх життя. Але у кожної історії, окрім нещастя, є дещо спільне – усіх так чи інакше довели до такого ті, хто має владу. На початку ми просто хотіли сховатись поміж дерев від того болю, що нам завдали. Але нас все більшало й більшало. Ми зрозуміли, що коли нас багато, ми багато на що здатні. Тож ми готуємось, чекаємо слушного часу, аби завдати удар. Шпигуємо, накопичуємо знання та зброю. Наближаємось до головної битви. І коли прийде час, наш удар буде смертельний для тих, хто нас скривдив.

Естеса була вражена почутим, вона не могла змиритись із думкою про те, що досі вона не знала на яке життя приречений її народ. Сотні людей страждали, поки вона жила у своєму рожевому світі. Але все змінилось зі смертю батька. Вона побачила справжнє життя поза маєтком. Тепер вона теж буде боротись. Не дасть тиранії просто так перемогти.

– Тоді в мене лише одне питання – як я можу допомогти вам?

Сааль чекав цього. Він прекрасно знав її батька, тому був певен, що дівчина вихована правильно. Саме тому він їй так легко розповів хто вони є і яка їх мета.

– Про це ми поговоримо потім, а зараз час снідати, – вони підійшли до «їдальні», якщо це можна було так назвати. Поміж дерев стояли саморобні столи та стільці, а також була натягнута тканина над ними, імітуючи стелю, аби сніг та дощ не сипались в тарілки. Людей тут було й не перерахувати. Ессі сподівалась, що не доведеться їсти стоячи, бо вона вже просто не мала на це сил.

«О, боги, рятуйте!» – занила подумки дівчина, коли зрозуміла, що вони стали в кінці довжелезної черги. На диво люди швидко рухались, тому вже через хвилин десять вони стояли навпроти сивоволосої жіночки в хусточці із надзвичайно добрим та кумедним обличчям. Вона розсипала в тарілки пісну юшку та роздавала шматки свіжоспеченого хлібу.