Читати книгу - "Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська"

- Послухай, - підходить ближче, - вчора я поводився як неандерталець, визнаю, - підіймає руки у примирливому жесті, - тому заслужив і ляпас, і тісне знайомство твого коліна з моїми яйцями, - Господи… хочеться прикрити обличчя долонями від такої прямоти. Впевнена, мої щоки вже нагадують два помідори, - тому пропоную вдати, що сьогодні наша перша зустріч. Зараз, - ніяковію під його прямим поглядом, свій хочеться відвести, але я цього не роблю,  - то як? – підіймає брову.

- Добре, - погоджуюся тихо.

- Привіт, я Адам, - підходить ближче та простягає руку.

- Каміла, - вкладаю свою долоню у його і відчуваю приємне тепло від цього дотику. Воно підіймається вгору по руці та розливається у грудях, пришвидшуючи стукіт серця. Такого раніше не траплялося… Перша забираю руку, а він тримає її до останнього, поки з його долоні не вислизають мої пальці.

- Що воно означає? - відразу запитує, ховаючи руки до кишень джинсів. – Твоє ім’я.

- Ніколи не цікавилася, - знизую плечима та розвішую на місця останні деталі. Насправді, я знаю, але не настільки пихата, аби говорити про його значення. – Ти сьогодні тут перший день? – змінюю тему.

- Угу. А ти? Давно цим займаєшся? – обводить рукою предмети, які я щойно розставила на місця.

- З шести років, - присвистує у відповідь. – Мені вже пора, - киває. – І на рахунок мікроекономіки, - згадую про важливе, - не пропускай лекцій. У групі є студенти, яким дуже потрібна стипендія.

- Я не такий мудак, як ти думаєш. Бувай, Клементинко, - розвертається та виходить. Я ж приростаю до підлоги від ниючого відчуття провини, тому що, схоже, я його образила. І в голові ніяк не зливаються в одну особистість ті сторони, які побачила я і те, що розповіла Альбіна. І як зрозуміти, яка з них справжня?

   Через пів години тупцюю біля головного в’їзду на територію іподрому. Водія досі немає і я починаю хвилюватися. Телефонувала уже тричі – відповіді немає. Міряю територію нервовими кроками, коли, нарешті у руці озивається телефон.

- Яковичу, з вами все гаразд?

- Міло, трапилася невеличка аварія. Я не зможу тебе забрати. Володимир Михайлович не бере слухавки, а…

- Ви не постраждали? – єдине, що зараз хвилює.

- Ні, люба. Нічого серйозного не трапилося. Але хто тебе забере?

- Я викличу таксі, не переймайтеся, - кладу слухавку та шумно видихаю від полегшення.

- Тебе підкинути? – чую за спиною голос Адама та обертаюся. Він стоїть вже переодягнутий у чорні джинси і таку ж футболку. Волосся вологе і недбало скуйовджене. Варто бути сліпим, щоб не помітити його привабливості.

- Ні, дякую… Я на таксі…- слова нагадують якесь мимріння.

- Пішли, - підходить та бере мене за руку.

   Мовчки плетуся слідом. Підходимо до величезного чорного мотоцикла.

- Я ніколи не їздила на такому транспорті, - зізнаюся.

- Тоді я буду у тебе першим, - підморгує, посміхаючись, та натягує на мене шолом, за яким ховається моє палаюче обличчя. Вправно закидає ногу та сідає. – Сідай позаду, - роблю, як каже. Далі ловить мої руки та обвиває їх навколо своєї талії, змушуючи мене підсунутися впритул та втиснутися у його спину. Пальці починають жити власним життям і обмацують його твердий прес, від чого хлопець увесь напружується, а я починаю йорзати на сидінні від сорому. – Тримайся міцніше, - говорить з хрипотою і різко зривається з місця, від чого я не можу стримати вереск.

   Несемося дорогою, а я, здається, навіть не дихаю. Вітер куйовдить волосся. Серце пришвидшує ритм, пульс віддається у скронях, але це не страх… Відчуття подібні до тих, коли несуся верхи, набираючи максимальну швидкість. Відчуття свободи. Тільки зараз я тримаюся практично за незнайомця, відчуваючи ще більшу легкість.

[1] «Джуніор» - амер. науково-фантастична комедія 1994 року про вагітного чоловіка.

[2] Краги – накладні шкіряні халяви до черевиків.

[3] Конкур – змагання з подолання перешкод верхи на коні.

[4] Діалог героїв з м/ф «Губка Боб Квадратні Штани»