Читати книгу - "Місячний син. , Черкащенко Дарія"

- Відбувалося. Тільки всі ці випадки пов'язані з роботою, і про них я не можу говорити. 

Лінара зітхнула. 

- Ех, гаразд. А можеш розказати як ти в гільдію потрапив і чому? 

- Можу – я там із самого народження. 

- Ось як! Виходить, ти вчився битися на мечах і охороняти людей із пелюшок? 

- Майже – з чотирьох років.

- А твої батьки? Вони з тобою там живуть. 

– Тільки батько. Мама моя померла, при пологах. 

- Ох, вибач. 

- Та нічого. Я її зовсім не знав. 

- А батько не розповідав тобі про неї? 

– Ні. Я й не питав. 

- А про свого батька ти розповісти можеш? Хто він, як звати? Яку роль у гільдії виконує? 

- Слухай, у мене тут виникли підозри – ти бува, не шпигун? 

Дівчина засміялася. 

- Ні, що ти. Просто дуже хочеться про тебе більше дізнатися. Стільки часу мешкаємо в одній кімнаті.

- Гаразд, я жартую, - посміхнувся я. – Розкажу. Мого батька звуть Тарел. Він мій учитель та голова гільдії. 

- Ого! Так ти там, напевно, важлива людина, як і я тут! 

– Ні. Учні усі рівні. У нас є свій ланцюжок чинів, як в армії. І до мене ставляться саме так, як і повинні ставитись до молодших учнів. 

– Зрозуміло. Це, мабуть, добре, - вона зітхнула. Забрала руку з-під голови, лягаючи на подушку, але відвертатися не стала. 

- Тобі так не подобається бути благородною пані? 

- Не те щоб, просто іноді набридає. Я вже казала тобі про це. 

- Повір мені, краще жити так, ніж ти жебракуватимеш на вулиці й не будеш знати, чи вдасться завтра знайти хоч якусь їжу.

- Ну, навіщо ж одразу вдаватися в крайнощі? Адже є сім'ї, які працюють заради себе, вирощують овочі, розводять худобу, торгують. Вони мають багато дітей. Які щасливі цілими днями бігають на вулиці, забираються на дерева, граються з такими ж бешкетниками як і вони. І ніхто не кричить на них за те, що вони ненароком забруднили нові туфельки, адже їм все одно, вони взагалі босоніж гуляють. 

- Тому, що вони не мають грошей на нові туфлі, - посміхнувся я. 

- Ти знову про гроші! - обурилася дівчина, не оцінивши мій жарт. – Зате їм не треба прикидатися.

- Чому ж. Ось візьмемо, наприклад, такий випадок: виростила ця родина городину, поїхала на ринок продавати. Там їм потрібно посміхатися всім і кожному, щоб люди купували у них товар. 

- Проте, коли вони повернуться додому, вони знову стануть собою. 

- Але ж і ти можеш бути вдома собою. Тобі ніхто не забороняє. 

- Забороняє. Знаєш, як я хочу залізти на дерево, - замріяно сказала вона, глянувши на рогатий місяць за вікном. - Або наші тренування з тобою, вони ж таємні. 

- Але вони є – отже, не все так погано. 

- А коли ти поїдеш? 

- Тренуйся сама.

- А якщо я щось не так зроблю? Або хто навчить мене новому? 

- Тоді подумай ще раз про розмову з батьком. Він тебе любить і якщо в розмові з ним ти використовуєш свою улюблену відвертість, думаю, він не буде таким категоричним. 

Лінара важко зітхнула, потім тихо відповіла: 

- Спробую після твого від'їзду. Сподіваюся, ти маєш рацію. 

Настала тиша. Спокійний вітерець мелодійно шелестів листям за вікном. Я мимоволі почав поринати в дрімоту, сподіваючись, що наша розмова з Лінарою завершилася. Знову не вгадав. 

- Ти хитрий та безсовісний тип! - Раптом обурилася дівчина. 

- Не зрозумів? 

- Ти навіщо звів тему на мене, а потім, наче не було нічого, заснув?

- Заснути я ще не встиг, - буркнув я, трохи розізлившись. Адже спати справді хотілося і навіть дуже. - Може, завтра поговоримо? Я справді дуже втомився. 

- Гаразд. А я не буду, подивлюсь у вікно. 

- На добраніч, - з полегшенням побажав я, відвертаючись до стіни. 

- Добраніч, - тихо відповіла Лінара.

Звуки ночі для мене завжди були кращою колисковою: шелест листя, ухання сови, писк кажанів, гавкіт собак… з недавніх пір навіть спокійний стукіт серця Лінари став для мене частиною нічної музики. Вона заколисувала, співаючи мені – "все добре, все спокійно".

Несподівано щось потривожило мелодію, в неї нахабно й без дозволу вклинився сторонній звук – чийсь неспокійний шепіт. Немов змія, я зісковзнув із ліжка і безшумно підійшов до вікна, сховавшись за рамою. Говорили внизу, у садку. 

- Ти певен, що це її вікно? 

- Так. 

- Діємо швидко. Якщо вона пікне, прибіжить її вірний охоронець. Та й наші мають бути вже у замку. 

Далі слухати я не став. Підскочив до ліжка Лінари.