Читати книгу - "За межі мовчазної планети. Переландра"

він сам до себе, довговиді опудала, наче породжені уявою сюрреаліста. Проте панічний страх, який просто сковував душу в перші хвилини, минав. Ренсом відкинув думку про самогубство і постановив собі боротися до кінця. Він помолився, а тоді торкнувся рукою до ножа за поясом — це додало йому упевненості. Його охопило химерне почуття довіри і близькості до самого себе, а з язика ледь не зірвалося: «Будемо триматися разом!».

Тут, одначе, характер місцевості змінився, і це відволікло втікача від роздумів. Уже кілька годин Ренсом ішов догори положистим схилом, що праворуч стрімко здіймався вгору; вочевидь, він огинав якийсь пагорб, водночас потрохи на нього піднімаючись. Тепер же йому стали раз-по-раз траплятися невисокі гребені, які, без сумніву, відгалужувалися від узвишшя, що лежало по праву руку. Щось спонукало його не шукати обхідних шляхів, а перебиратися через ці гребені; можливо, якусь роль тут відігравали розпливчасті спогади про земну географію, які підказували йому, що, спустившись нижче, можна вихопитися на відкритий простір між лісом і водоймами, де сорнам буде значно легше його впіймати. Піднімаючись на гребені і сходячи у видолинки, він щоразу дивувався з незвичайної стрімкості схилів; в той же час долати їх було напрочуд легко. Також йому впало у вічі, що навіть найменші горбки за формою не скидалися на земні: надто вже тонкими в основі і шпичастими вони виглядали. Він пригадав, що хвилі у блакитному озері відзначалися тією ж особливістю. Піднявши очі вгору, до фіалкового листя, Ренсом пересвідчився, що й тут звучить все та ж варіація на тему пориву до неба. Хоч листки й повиростали до велетенських розмірів, вони не обвисали на кінцях; повітря було для них достатньою опорою, і згори цей ліс виглядав, напевне, морем довжелезних розкритих віял. Зрештою, і сорни, пригадав він, здригнувшись, теж неприродно витягнуті у висоту.

Ренсом достатньо знався на фізиці, аби здогадатися, що потрапив на планету, яка легша за Землю. Відтак природі тут було простіше, ніж на Землі, реалізовувати своє одвічне прагнення догори, до неба. Ця думка змусила його замислитися над тим, де ж він, властиво, опинився. Спершу йому спала на гадку Венера, проте він не був певен, більша вона за Землю чи менша; до того ж там, здається, мало б бути тепліше. Тоді це, либонь, Марс чи навіть Місяць. Спочатку останній варіант видався йому не надто вірогідним, адже при посадці на небі не було Землі, та згодом він пригадав, що чув якось про інший бік Місяця, звідки Землі не видно ніколи. Тож цілком можливо, що він оце зараз блукає зовнішнім боком Місяця; і хоч Ренсом усвідомлював, що взагалі-то вже не має вирішального значення, куди саме закинула його доля, він ще гостріше відчув свою самотність.

У багатьох видолинках Ренсомові траплялися блакитні струмки, які з шипінням поспішали вниз, у долину, що, вочевидь, лежала ліворуч від нього. Вода в них, як і в озері, була теплою, повітря над ними також нагрівалося, і складалося враження, що, вибираючись вгору і спускаючись вниз схилами, він постійно переходить із однієї кліматичної зони до іншої. Власне на контрасті з теплим видолинком Ренсом, піднявшись на черговий гребінь, відчув, що в лісі стає холодніше, а коли роззирнувся навколо, то помітив, що й світло вже не таке ясне, як раніше. У своїх розрахунках він не взяв до уваги ніч, і до того ж не мав жодного поняття, що таке ніч на Малакандрі. Сутінки густішали; подих холодного вітру пронісся поміж фіалковими стеблами, і вони захиталися, знову нагадуючи про свою дивовижну легкість та гнучкість, таку несподівану при цих велетенських розмірах. Страх і відчуття незвичності становища, в якому він опинився, відсунули було на задній план голод і втому, та тепер вони раптом нагадали про себе. Ренсом стрепенувся і змусив себе йти далі. Тим часом вітер ставав дедалі сильнішим. Вгорі в нього над головою величезні листки ніби завели повільний танок, а у просвіти поміж ними заглядало все блідіше й блідіше небо, на якому незабаром з’явилися вже перші зірки, і це втікача зовсім не втішило. Тиша покинула ліс. Ренсом нишпорив поглядом туди й сюди між височенними стеблами, остерігаючись несподіваного нападу, та бачив лишень темряву, яка швидко спадала на землю. Тепер він тільки зрадів би якомусь потічкові, адже вода тут несла тепло.

Ця думка підказала йому, як захиститися від нічного холоду. Йти далі й справді не було сенсу, позаяк годі було знати напевне, куди прямуєш — геть від небезпеки чи навпростець до неї. Небезпека тут чигала звідусіль і чатувала повсюди, байдуже, просувався він уперед чи стояв на місці, зате біля струмка можна було влаштуватися у теплі і якось перебути ніч. Тож, сподіваючись натрапити на чергову улоговину, Ренсом втомлено брів і брів лісом, аж урешті-решт став побоюватися, чи не зосталися всі видолинки позаду, й уже збирався повернути назад, коли раптом опинився на самісінькому краю стрімкого схилу, посковзнувся, з’їхав на спині донизу і зупинився просто на березі потічка. Дерева — саме так він всупереч самому собі величав тутешні рослини — стояли у цьому місці не так густо, а вода, здавалося, легенько фосфоресціювала, тож тут було світліше. Русло потічка йшло справа наліво під доволі сильним нахилом. Ренсом, неначе якийсь турист, пройшов ще трохи вгору по течії у пошуках «кращої місцинки». Схил став ще стрімкішим, а струмок обривався тут униз невеличким водоспадом. В голові у нього неясно промайнуло, що вода тече заповільно як для такого крутосхилу, але він надто втомився, щоб над цим замислюватися. Вода була явно гарячіша, ніж в озері; либонь, підземне джерело тепла знаходилося десь неподалік. Втім, набагато більше втікача цікавило, чи можна її пити. Спрага вже давно давала про себе знати, але на вигляд вода з потічка не дуже й скидалася на воду — хтозна, чи вона не отруйна. Мабуть, краще її не пити; можливо, він так зморився, що спрага не завадить йому заснути. Тож Ренсом став навколішки і тільки вмив у струмку руки, а тоді перекотився у заглибинку біля водоспаду і позіхнув.

Звук власного позіху, який йому так часто доводилося чути поночі у дитячій кімнаті, у шкільному гуртожитку й у стількох спальнях, раптом розбудив у ньому гострий жаль до самого себе. Він підтягнув догори коліна й обхопив їх руками; його пройняло дивне почуття ледь не синівської любові до свого тіла. Приклавши до вуха зап’ясток, Ренсом з’ясував, що годинник у нього зупинився і завів його. Щось тихенько бурмочучи, мало не схлипуючи,