Читати книгу - "За межі мовчазної планети. Переландра"

з тим зачудуванням, яке він відчував, споглядаючи неземний, насичений яскравими барвами, застиглий та незбагненний краєвид: голчасті блідо-зелені піки, що вп’ялися в небо на тисячі футів, сліпучі відблиски на широких плесах блакитної і шипучої, наче шампанське, води та широчезні простори, буцім залиті рожевою мильною піною. Його трохи непокоїло, що супутники можуть помітити, як незвично багато він їсть, і щось запідозрити, проте складалося враження, наче їм зовсім не до цього: вони знай позирали навколо, говорили невпопад, часто пересідали з одного ящика на інший та оглядалися через плече. Ренсом уже майже впорався було з обідом, коли Дивайн зненацька завмер, ніби пес, що внюшив дичину, і мовчки поклав руку на плече Вестонові. Кивнувши один одному, вони підвелися. Ренсом допив останній ковток віскі й собі звівся на ноги. Чомусь він опинився просто між своїми викрадачами, в руках у яких уже поблискували револьвери. Показуючи на щось у заростях по той бік вузької протоки, Вестон із Дивайном стали підштовхувати Ренсома до берега.

Той не відразу збагнув, що там привернуло їхню увагу. Серед фіалкових рослин начебто з’явилися якісь нові, блідіші й тонші стебла, проте він лишень ковзнув по них поглядом, а тоді втупився у землю — адже саме там, як підказувала йому пройнята страхом та вихована на сучасних міфах уява, мали б показатися якісь комахоподібні страхіття чи бридкі плазуни. Аж раптом Ренсомові очі наштовхнулися на якесь нове — щойно його ще не було — біле віддзеркалення у проточній воді. Там виднілися чотири, п’ять… ні, якщо вже бути точним, то шість довгих та тонких, нерухомих відображень. Він підняв погляд. На березі справді височіли на два чи три людські зрости шість білих, не надто міцних на вигляд предметів. Спершу йому здалося, що то фігури людей, вирізьблені доісторичним скульптором; він уже бачив щось подібне у книгах із археології. Але як вони тримаються на ногах — адже ці ноги такі неприродно довгі і тонкі, а грудна клітка така непомірно широка? Наче відображення земних двоногих у кривому дзеркалі, постаті виглядають гнучкими і покрученими… З чого ж їх зроблено? Ясно, що не з каменю чи металу, бо онде вони погойдуються, ніби від вітру… І тут у Ренсома в обличчі не зосталося ні кровинки, а серце покотилося кудись додолу: то були живі істоти, вони справді рухалися, щобільше — йшли, йшли по нього! Якусь мить він із жахом дивився на їхні тонкі і неприродно довгі обличчя, обвислі носи і понуру лінію губ — все це надавало їм виразу якоїсь напівідіотської врочистості, яка личила б хіба примарам, — та вже наступної секунди несамовито кинувся тікати, проте його перехопив Дивайн.

— Відпустіть мене! — закричав Ренсом.

— Не будьте дурнем, — прошипів Дивайн, тикаючи в нього дулом револьвера.

Рейсом відчайдушно, але марно намагався вирватися з його рук. Раптом одна з істот, що стовбичили на тому березі, подала голос, звертаючись, безсумнівно, до них; високо над головами пролунав громовий і протяжний, схожий на поклик рогу, звук.

— Вони кличуть нас до себе! — тепер уже й Вестон вчепився у Ренсома й разом із Дивайном тягнув свого бранця до води. Той уперся ногами в землю, зігнувся дугою і не рухався з місця, немов упертий осел. Обидва викрадачі вже ступили на обмілину й намагалися стягнути туди і Ренсома, який, безтямно лементуючи, все старався зачепитися ногами за сушу. І тут раптом від істот, що скупчилися на протилежному березі, долинув ще один звук — цього разу не такий виразний, але ще гучніший. Вестон теж закричав, відпустив Ренсома і нараз вистрелив із револьвера — не через протоку, а кудись у воду. Тієї ж миті Ренсом побачив, у що він цілив.

До них стрімко наближалася піниста доріжка, схожа на слід від торпеди; водну блакить стрілою розрізало лискуче тіло якогось великого звіра. Дивайн вилаявся, посковзнувся і, не втримавшись на ногах, шубовснув у воду. Зовсім близько зблиснули страхітливі гострозубі щелепи, а тоді Ренсома мало не оглушили постріли з Вестонового револьвера. Почвари на другому березі і собі здійняли гучний гамір і як стій посунули до води. Ренсом ані на півсекунди не замислився над тим, що робити далі. Опинившись на волі, він притьмом метнувся за спини своїм викрадачам, оббіг корабель і стрімголов помчав просто у цілковиту невідомість. За металевою кулею владарював блакитно-фіалково-рожевий хаос, та втікач ані на мить не сповільнив крок, аби хоч трішки розглянутися навколо. Через секунду у нього під ногами заплюскотіло, і він мимоволі зойкнув від здивування: вода виявилась теплою. Та менш ніж за хвилину Ренсом знову вибрався на сухе, щодуху злетів догори невисоким схилом і зник у фіалкових сутінках серед стебел велетенських рослин.

VIII

Довго бігти у цілковито незнайомому світі після добрячого обіду та ще й після того, як цілий місяць провів у космічному кораблі, не так і просто. Десь через півгодини Ренсом уже йшов кроком, притискаючи руку до боку, який розболівся від швидкого бігу, і напружено прислухаючись — ану ж за ним хтось женеться. Гуркіт револьверних пострілів і гамір голосів (не тільки людських) позаду спочатку змінився поодинокими пострілами з гвинтівки та криками, а потім все стихло. Доки сягало око, навколо нього лишень височіли стебла велетенських рослин, що з віддаллю наче розчинялися у фіолетовій тіні. Крізь майже суцільний дах, утворений силою-силенною гігантських напівпрозорих листків, донизу потрапляли тільки окремі проблиски сонячного світла, і в лісі панували врочисті сутінки. Трохи передихнувши, Ренсом щоразу знов кидався бігти; ноги легко відштовхувалися від м’якого ґрунту, вкритого все тим же пружним рожевим килимом, до якого він вперше торкнувся ще біля люка корабля. Двічі чи тричі дорогу йому перебігали якісь маленькі руді звірки, та поза тим ліс не виявляв жодних ознак життя. Схоже, боятися наразі було нічого — якщо тільки не враховувати того, що він блукав сам-один, без їжі та води, серед незнайомих рослин, на відстані тисяч або й мільйонів миль від звіданого людьми обширу.

Та Ренсом думав не про це. Йому не йшла з голови згадка про сорнів — адже, безсумнівно, ті істоти, яким його хотіли видати, власне й були сорнами. Вони зовсім не скидалися на ті жахіття, що жили у нього в уяві, і тому він був зовсім не готовий до їхньої появи. Фантазії з книг Велса не мали до них жодного стосунку, натомість на світ повилазили пострахи, що ховаються зазвичай десь у потаємних закамарках дитячої свідомості: велетні, людожери, привиди, кістяки… Примари на ходулях, сказав