Читати книгу - "Артур Конан Дойл. Нотатки про Шерлока Голмса"

Одного вечора невдовзі після мого приїзду ми, повечерявши, сиділи за портвейном, коли Тревор-молодший натякнув у розмові на мою звичку спостерігати й робити висновки. На той час у мене вже склалася певна система, хоча я ще не здогадувався, яку роль вона відіграє в моєму житті. Старий вирішив, що його син дуже перебільшує, змальовуючи мої здібності.

«Ну ж бо, містере Голмс, — добродушно посміюючись, звернувся до мене суддя. — Спробуйте-но що-небудь розповісти про мене, адже я підходящий об’єкт для ваших спостережень». — «Боюся, мені не вдасться здивувати вас, — відповів я. — Можу тільки сказати, що впродовж останніх дванадцяти місяців ви остерігались нападу».

Посмішка старого згасла, він здивовано втупився в мене.

«Так, це правда, — сказав він. — Знаєш, Вікторе, — він обернувся до сина, — коли ми заперли у в’язницю ту банду грабіжників, вони поклялися вирізати нас усіх. На сера Едварда Голлі й справді напали. Відтоді я поводжусь обережно, хоча ніяк не второпаю, яким чином ви про це здогадалися». — «У вас чудовий ціпок, — пояснив я. — З надпису на ньому я зрозумів, що палиця у вас не більше року. Проте ви просвердлили в ній отвір і залили його свинцем, щоб перетворити ціпок на зброю. Не думаю, щоб ви стали це робити, якби не боялися за своє життя». — «Щось іще?» — Тревор-старший знову посміхнувся. «Замолоду ви займались боксом». — «Теж правильно. Як ви про це дізналися? Ніс у мене в порядку». — «Ні, — сказав я. — Про це мені розповіли ваші вуха, а точніше характерні для боксерів деформації хрящів». — «А ще?» — «Мозолі на ваших руках свідчать про те, що ви часто бралися за лопату». — «Свій достаток я здобув на золотих копальнях». — «Вам доводилось бувати в Новій Зеландії». — «Знову в точку». — «І в Японії». — «Щира правда». — «Колись вас пов’язували міцні стосунки з однією людиною, її ініціали Д. А., але потім ви намагалися викреслити її зі своєї пам’яті».

Містер Тревор підвівся, дивлячись на мене розширеними очима, та раптом повалився обличчям на стіл.

Можете уявити, Ватсоне, наше з Віктором здивування. Слава Богу, знепритомнів суддя ненадовго. Коли ми розстебнули його сорочку та бризнули в обличчя водою, старий кілька разів глибоко зітхнув і прийшов до тями.

«Ну, хлопці, — сказав він, намагаючись осміхнутися, — сподіваюся, я не дуже вас налякав. Іззовні я ще нічого, але серденько дає себе знати. Не розумію, містере Голмс, як ви витворили таку штуку, але тепер я бачу, що поліційні нишпорки порівняно з вами — просто сосунці. Ви маєте справжній дар, повірте людині, яка дещо бачила на своєму віку».

Чи повірите ви, Ватсоне, що саме ці слова змусили мене вперше замислитися над тим, що моє хобі може стати засобом заробляти на життя. Правда, тоді я був дуже схвильований, щоб думати про такі речі.

«Сподіваюся, що не мої слова так вплинули на вас?» — запитав я. «Навзагал ви зачепили болючу для мене тему. Чи можу я дізнатись, як ви про це здогадалися?» — Говорив містер Тревор ніби жартома, але в глибині його очей приховувався страх. «Нічого складного, — відповів я. — Коли ми з вами рибалили, ви засукали рукав, знімаючи рибу з гачка, я й помітив біля вигину вашого ліктя татуювання „Д. А.“. Букви було погано видно, але пляма на шкірі навколо них свідчила про те, що ви хотіли вивести ці знаки. Природно припустити, що в свій час ці ініціали щось важили для вас, але потім ви зробили все, щоб забути про них». — «Ну й очі у вас! — вигукнув суддя. — Усе правильно. З усіх ознак минулого ознаки колишніх коханих найбільш набридливі. Але більше не говорімо про це...»

З того дня містер Тревор почав ставитися до мене з побоюванням. На це звернув увагу навіть його син. Моя обізнаність не давала йому спокою. Нарешті, не бажаючи більше засмучувати гостинного господаря, я вирішив від’їхати. Проте за день до мого від’їзду трапилась одна подія, котра, як з’ясувалося пізніше, була дуже важливою.

Ми втрьох сиділи в шезлонгах на галявинці перед будинком, насолоджуючись вечірньою прохолодою, коли з’явилася служниця й повідомила, що до містера Тревора прийшов відвідувач.

«Як його звати?» — запитав суддя. «Він не назвався, сер». — «Чого ж він хоче?» — «Він сказав, що ви його знаєте, і він хоче перекинутися з вами кількома словами». — «Так ведіть його просто сюди».

За хвилину увійшов маленький худорлявий чоловічок з улесливим поглядом, який ледве волочив ноги. Він мав грубе темне обличчя, натягнута посмішка оголила ряд жовтих зубів; його куртка була розстебнута, на рукаві красувалася пляма смоли. Картину доповнювали матроська сорочка в червоно-чорну клітинку, штани з бавовняної тканини та стоптані до дірок черевики.

Побачивши його, суддя Тревор видав звук, схожий на гикавку, підскочив і кинувся в будинок. Але невдовзі повернувся, і, коли він проходив повз мене, я відчув запах бренді.

«Ну що ж, люб’язний, — сказав суддя. — Чим я можу допомогти?»

Моряк якийсь час дивився на нього і, далі посміхаючись, сказав:

«Не впізнаєте мене?» — «Хай йому біс! Гадсон!» — здивовано вигукнув містер Тревор. «Він самий, — кивнув моряк. — Пройшло тридцять років, відтоді як ми востаннє бачилися. Тепер у вас великий будинок, а я все ще їм солонину». — «О, я не забув колишніх часів! — вигукнув містер Тревор, наблизившись до гостя й щось шепнувши йому на вухо. — Йдіть-но на кухню, — голосно сказав він. — Вас нагодують і напоять. Немає сумнівів, що я зможу влаштувати вас у себе». — «Дякую, cep, — сказав чоловік. — Я недавно на березі, два роки пробовтався в морі на „торговці“. Час і відпочити. Спочатку я думав навідатися до містера Беддоса, а тут згадав про вас». — «Як! — зчудувався Тревор. — Ви знаєте, де живе містер Беддос?» — «Повірте, сер, я знаю, де живуть усі мої старі друзі», — значущо посміхнувся моряк і, човгаючи, попростував услід за служницею.

Містер Тревор пробурмотів щось незрозуміле про те, що колись, вирушаючи на копальні, познайомився із цим типом на кораблі, й пішов до оселі.

За годину, увійшовши до їдальні, ми побачили, що суддя лежить