Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

Раптом він здогадався, що то таке.

– Ні, – прошепотів Сміттєбак.

Його очі перелякано витріщалися в темряву. Він почав розрізняти в дзеркалі обличчя ляльки-вбивці, що висіло над його плечем, блимаючи червоними очима, перед якими розгойдувалися пасма скуйовдженого волосся.

– Так, Сміттєбаче, – зашипів Пацан. – Навіть з ритму не зіб’єшся. А пропустиш бодай один йобаний такт – натисну на спусковий гачок. І полетить до дідька вся твоя гімно-фабрика. Експансивки, Сміттєбаче. Віриш у цю хуйню-муйню?

Сміттєбак заскімлив і знову засіпав рукою. Його скиглення перейшло в болісне сапання: ствол 45-каліберника занурювався глибше – він крутився, длубав, рвав. І невже його це збуджувало? Так.

Кінець кінцем його збудження помітив Пацан.

– Подобається, га? – хекав він. – Знав, шо сподобається, торба з гноєм. Подобається, коли в сраку вставляють, га? Кажи «так», торба з гноєм. Кажи «так», інакше па-па, кишечки.

– Так, – проскиглив Чувак-Сміттєбак.

– Хочеш, шоб я тобі посмикав?

Йому не хотілося. Збудження там чи ні, а не хотілося. Та йому стало розуму про це не розказувати.

– Так.

– Я не торкнувся б твого членяки, навіть якби він був діамантовий. Сам себе смикай. Як думаєш, нашо Бог дав тобі дві руки?

Скільки воно тривало? Може, Бог знає, та не Чувак-Сміттєбак. Хвилину, годину, століття… яка різниця? У нього з’явилася впевненість, що в мить Пацанового оргазму він водночас відчує дві речі: животом – гарячий струмінь сімені малого чудовиська, нутрощами – гриб агонії від експансивної кулі. Усім клізмам клізма.

А тоді таз Пацана завмер, і його член забився в конвульсіях. Рука Чувака-Сміттєбака зробилася слизькою, як гумова рукавичка. Наступної миті з нього дістали револьвер. Щоками Сміттєбака заструменіли мовчазні сльози полегкості. Він не боявся померти (принаймні не на службі в темного чоловіка), та йому не хотілося сконати в темній готельній кімнаті від рук якогось психопата. Він не може померти, не побачивши Сіболи. Він би помолився Господу, та інстинкти йому підказували, що Бог не прислухається до скарг того, хто присягнув на вірність темному чоловікові. Та й узагалі – що зробив Бог для Чувака-Сміттєбака? І, коли вже так, що Бог зробив для Дональда Мервіна Елберта?

У задушливій тиші Пацан, засинаючи, заспівав фальшивим, ламким голосом:

– Ми з друзяками слави зажили… так, поганці нас знають, однак не чіпають…[38]

Він захропів.

«Отепер я й утечу, – подумав Чувак-Сміттєбак, та він боявся, що поворухнеться й розбудить Пацана. – Утечу, щойно впевнюся, що він дійсно спить. П’ять хвилин. Цього має вистачити».

Та ніхто не знає, скільки тривають п’ять хвилин у цілковитій пітьмі – чесно буде сказати, що в пітьмі п’яти хвилин не існує. Сміттєбак чекав. Сам того не усвідомлюючи, він поринав у дрімоту й вигулькував з неї. Незабаром він пірнув надто глибоко й заснув.

Він опинився на темній дорозі десь у височині. Зорі висіли дуже низько – здавалося, простягнеш руку і вхопиш одну, другу, доки не назбирається повна банка небесних світлячків. Стояв лютий холод. Було темно. Сміттєбак бачив, як навколо проступали припорошені зоряним світлом кам’яні брили, крізь які люди прорізали трасу, – ті камені здавалися обличчями живих істот.

Щось наближалося до нього з темряви.

Аж раптом почувся його голос – він линув нізвідки й звідусюди.

– У горах я подам тобі знак. Покажу свою могутність. Покажу тобі, що трапиться з тими, хто кине мені виклик. Чекай. Пильнуй.

У чорноті почали відкриватися червоні очі – здавалося, ніби хтось порозставляв навколо зо три дюжини аварійних ліхтарів і тепер зісмикував із них кожухи, по парі за раз. То були очі, і вони оточили Чувака-Сміттєбака відьомським колом.[39] Спершу він подумав, що це очі тхорів, та коло стискалось, і Сміттєбак побачив, що його оточили здоровенні хижаки – сірі гірські вовки.[40] Тварини настовбурчили вуха, а з темних морд крапала піна.

Йому було лячно.

– Вони прийшли не по тебе, мій добрий, вірний слуго. Бачиш?

І вони зникли. Отак просто: були сірі, запінені вовки – і не стало.

– Пильнуй, – мовив голос.

– Чекай, – мовив голос.

Сон скінчився. Він прокинувся й закліпав на яскраве сонячне світло, що лилося крізь вікно готельної кімнати. Перед ним стояв Пацан, і, очевидно, на нього ніяк не вплинуло вчорашнє змагання з тепер уже неіснуючою «Адольф Курс компані». Він милувався віддзеркаленням у шибці. Волосся було зачесане до попереднього стану, відтворивши всі блискучі вихори й завитки. Шкіряна куртка висіла на спинці стільця. Кролячі лапки звисали з пояса, наче трупи мініатюрних шибеників.

– Гей, торба з гноєм! Я вже думав, шо доведеться знову тобі на руцю спустити, шоб прокинувся. Давай, у нас попереду великий день. Сьодні багацько всякого трапиться, правду кажу?

– Це точно, – химерно всміхнувся Чувак-Сміттєбак.

Коли ввечері 5 серпня Чувак-Сміттєбак виринув зі сну, він і досі лежав на столі для гри в блекджек, що стояв у казино «MGM Grand Hotel». Спинкою до нього стояв стілець, на якому сидів молодик із гладеньким солом’яним волоссям. На його носі примостилися дзеркальні сонцезахисні окуляри. Першим Сміттєбак звернув увагу на камінь, що виднівся у V-подібному вирізі теніски незнайомця. Чорний, із червоним включенням по самому центру. Як вовче око в нічній темряві.

Він спробував сказати, що хоче пити, однак видушив, щось подібне до «Ґо!»

– Певне, ти добряче на сонці підсмажився, – сказав Ллойд Генрейд.

– Ти – він? – прошепотів Сміттєбак. – Ти – це…

– Наш бос? Ні, я не він. Флеґґ у Лос-Анджелесі. Та він знає, що ти тут. Балакав з ним по радіо після обіду.

– Він приїде?

– Що? Просто щоб подивитися на тебе? Придумав! Приїде свого часу. Ми з тобою, мужиче, – ніхто. Дрібнота. Приїде свого часу.

На додачу він повторив питання, яке ставив зранку того ж дня, незабаром після того, як до готелю зайшов Чувак-Сміттєбак.

– Тобі так кортить його побачити?

– Так… ні… не знаю.

– Ну, що б там тобі не хотілося, а в тебе буде така нагода.

– Пити…

– Звісно. Тримай.

Ллойд передав Сміттєбакові великий термос із вишневим «Кул-ейдом». Той ураз його осушив, перехилився через стіл та застогнав, тримаючись за живіт. Коли судома минула, Сміттєбак подивився на свого рятівника очима, сповненими німої вдячності.

– Зможеш трохи поїсти, як гадаєш? – поцікавився Ллойд.

– Мабуть.

Ллойд розвернувся до чоловіка, який стояв позаду них. Той бавився з рулеткою: запускав барабан, а тоді кидав на нього білу кульку та спостерігав, як вона скаче й торохкотить секторами.

– Роджере, піди скажи Білюку чи Стефані-Енн, щоб намутили цьому мужику