Читати книгу - "Відьмак. Вежа Ластівки"

Бонгарт став у дверях.

Щури мимоволі відступили на крок, підбори високих чобіт вперлися у землю, долоні скочили до руків’я мечів. Мисливець за нагородами свій тримав під пахвою. Таким чином руки мав вільні – в одній тримав обібране від шкаралупи яйце, у другій – скибку хліба.

Повільно підійшов до бар’єрка, глянув на них згори, звисока. Стояв на ґанку, а й сам був великим. Гігантським, хоча худим, наче гуль.

Дивився на них, обводив водянистими очима усіх по черзі. Тоді відкусив спочатку шматочок яйця, тоді шматочок скибки.

– А де Фалька? – спитав невиразно. Крихти жовтка падали в нього з вусів і губ.

– Гони, Кельпі! Гони, красуне! Гони, скільки сил є!

Ворона кобила заіржала голосно, витягаючи шию в карколомному чвалі. Гравій градом летів з-під копит, хоча здавалося, що копита ледь торкаються землі.

Бонгарт потягнувся ліниво, скриплячи шкіряним кубраком, поволі натягнув і старанно розправив лосині рукавички.

– Як так? – скривився. – Хочете мене вбити? А за що?

– А за Мухоморця, щоби далеко не шукати, – відповів Кейлі.

– І для забави, – додала Іскра.

– І для святого спокою, – докинув Реф.

– Аааа, – повільно промовив Бонгарт. – Це про те йдеться!

А як пообіцяю, що вам спокій дам, то облишите мене?

– Ні, ти, песе сивий, не облишимо, – чарівно усміхнулася Містле. – Ми тебе знаємо. Відаємо, що не даруєш нам, що будеш нашим слідом волоктися і чекати на оказію, аби пхнути нас у спину. Виходь!

– Помалу, помалу. – Бонгарт усміхнувся, зловороже розтягуючи губи під сивими вусами. – Затанцювати ми завжди встигнемо, чого його підганяти. Спершу складу вам пропозицію, Щури. Дозволю вам вибрати, що ви за вашою волею зробите.

– Що ти там, старий гриб, бурмочеш? – крикнув Кейлі, горблячись. – Чіткіше кажи!

Бонгарт покивав та почухав стегно.

– Нагорода за вас є, Щури. Чимала. А жити треба.

Іскра форкнула, наче лісовий кіт. Бонгарт схрестив руки на грудях, приймаючи меч на згин ліктя.

– Чимала нагорода, – повторив, – є за мертвих, а за живих трохи більша. Мені-то, скажемо чесно, все єдино. Нічого до вас особисто не маю. Ще вчора думав, що уконтропуплю вас так просто, заради втіхи й розваги, але ви самі прийшли, заощадили мені сил, тож у серце мене тим торкнули. Тож дозволю вам обрати. Як бажаєте, аби я вас узяв: по-доброму чи по-злому?

М’язи на щелепах Кейлі заграли. Містле схилилася для стрибка. Ґіселер схопив її за плече.

– Хоче він нас розлютити, – просичав. – Дозволь каналії балакати.

Бонгарт пирхнув.

– Ну, – повторив. – По-доброму чи по-злому? Я оте перше раджу. Бо знаєте: по-доброму значно, значно менше болить. Щури, як за командою, дістали зброю. Ґіселер махнув клинком навхрест, завмер у фехтувальній позі. Містле соковито сплюнула на землю.

– Іди-но сюди, кістяний дідугане, – сказала удавано спокійно. – Йди, падлюко. Вб’ємо тебе, як старого сивого пса.

– Тож волієте по-злому. – Бонгарт, дивлячись кудись над дахами, поволі видобув меча, відкинув піхви. Неспішно зійшов з ґанку, побрязкуючи острогами.

Щури швидко стали поперек вулички. Кейлі відійшов якнайдалі вліво, майже під мур винокурні. Поряд із ним встала Іскра, кривлячи вузькі губи у своїй звичайній страшній усмішці. Містле, Ассе й Реф відійшли праворуч. Ґіселер став посередині, вдивляючись у мисливця за нагородами з-під примружених повік.

– Ну, добре, Щури. – Бонгарт роззирнувся по боках, глянув у небо, потім підняв меч і поплював на клинок. – Як танцювати – так танцювати. Грай, музико!

Вони скочили до себе, наче вовки, блискавично, тихо, без попередження. Завили у повітрі клинки, наповнюючи вуличку гострим дзвоном сталі. Спочатку чути було тільки дзвін клинків, зітхання, стогони та приспішене дихання.

А потім, раптом і несподівано, Щури почали кричати. І помирати. Реф вилетів з клубовиська першим, гепнувся спиною об мур, бризкаючи кров’ю на брудно-біле вапно. За ним непевним кроком вийшов Ассе, зігнувся, упав на бік, поперемінно згинаючи та розпрямляючи коліна.

Бонгарт крутився і скакав, наче дзиґа, оточений мигтінням і свистом клинка. Щури перед ним відступали, підскакуючи, рубаючи й відскакуючи знову, люто, завзято, безжально. І безрезультатно. Бонгарт парирував, бив, парирував, бив, атакував, без перерви атакував, не давав передиху, нав’язував темп. А Щури відступали. І помирали.

Іскра, втята у шию, впала у грязюку, скручуючись, наче кицька, кров з артерії бризнула на литки й коліна Бонгарта, що проходив повз неї. Мисливець широким замахом відбив атаки Містле і Ґіселера, після чого крутнувся і блискавичним ударом розпоров Кейлі, рублячи самим кінчиком меча – від ключиці аж по стегно.

Кейлі пустив меч, але не впав – тільки скорчився й обіруч схопився за груди і живіт, а з-під долонь полилася кров. Бонгарт знову вивернувся з-під удару Ґіселера, парирував атаку Містле і рубанув Кейлі ще раз, перетворивши йому бік голови на кармазинну кашу. Світловолосий Щур упав, розбризкуючи калюжу крові, змішаної з грязюкою.

Містле й Ґіселер завагалися на мить. І замість утікати крикнули одним голосом, дико і люто. І кинулися на Бонгарта.

Знайшли смерть.

Цірі увірвалася до селища і почвалувала вуличкою. З-під копит вороної кобили полетіли бризки багна.

Бонгарт пхнув підбором Ґіселера, що лежав під муром. Отаман Щурів не подавав ознак життя. Із розваленого черепа вже перестала витікати кров.

Містле, на колінах, шукала меча, мацала обома руками багнюку й гній, не бачачи, що повзає у червоній калюжі, яка швидко збільшувалася. Бонгарт повільно підійшов до неї.

– Нііііііі!

Мисливець підвів голову.

Цірі на бігу зіскочила з коня, заточилася, впала на одне коліно. Бонгарт усміхнувся.

– Щуриця, – сказав. – Сьома Щуриця. Добре, що ти тут. Бракувало мені тебе до комплекту.

Містле знайшла меч, але не була в змозі його підняти. Захрипіла й кинулася під ноги Бонгартові, вчепилася тремкими пальцями у халяви його чобіт. Відкрила рота, аби крикнути, замість крику з вуст вирвався лискучий карміновий струмінь. Бонгарт копнув її сильно, зваливши у гній. Містле, тримаючись обіруч за розтятий живіт, зуміла все ж підвестися знову.

– Ніііі! – крикнула Цірі. – Мііііііістле!

Мисливець за нагородами не звернув уваги на її вереск, навіть голови не повернув. Крутнув мечем і вдарив розмашисто, наче косою, потужно, що аж підняв Містле з землі й кинув її аж під стіну, обм’яклу, наче ганчіркову ляльку, наче убабляну червоним ганчірку.

Крик помер у горлі Цірі. Руки її, коли сягнула по меч, трусилися.

– Убивця, – сказала вона, дивуючись чужості свого голосу. Чужості губ, які раптом стали потворно сухими. – Убивця! Каналія!

Бонгарт дивився на неї з цікавістю, трохи нахиливши набік голову.

– Будемо вмирати? – запитав.

Цірі йшла, обходячи його півколом. Меч у піднятих