read-books.club » Фентезі » Відьмак. Час погорди 📚 - Українською

Читати книгу - "Відьмак. Час погорди"

251
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Відьмак. Час погорди" автора Анджей Сапковський. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 17 18 19 ... 24
Перейти на сторінку:
class="b">– Знаю.

– Вона ж не твоя родичка, вірно? Це відразу видно!

– Так? З чого?

– Вона дуже вродлива, – сказав Фабіо із жорстокою, обеззброюючи-вільною щирістю молодої людини.

Цірі розвернулася, наче пружина, але до того, як устигла вразити Фабіо якимось гострим зауваженням, що стосувалася його веснянок чи зросту, хлопець потягнув її поміж візками, діжками і ятками, пояснюючи одночасно, що башта над плациком має назву Злодійської, що каміння, яке узято для її будови, походить із морського дна, й що дерева, що під нею ростуть, звуться платанами.

– Але ж ти страшенно маломовна, Цірі, – ствердив він раптом.

– Я? – удала вона здивування. – Нічого подібного! Я просто уважно слухаю те, що ти говориш. Ти розповідаєш дуже цікаво, знаєш? Я саме хотіла тебе запитати…

– Слухаю, питай.

– А чи далеко звідси до… до міста Аретуза?

– Ні, зовсім близько! Бо Аретуза це ніяке не місто. Зійдемо на мур, покажу тобі. Оно, там сходи.

Мур був високим, а сходи стрімкими. Фабіо спітнів і задихався, і не було в тому нічого дивного, бо увесь час – патякав. Цірі довідалася, що мур, який оточував місто Горс Велен, – конструкція недавня, набагато молодша за саме місто, збудоване ще ельфами, що в ній тридцять п’ять футів висоти й що це – так званий мур казематний, зроблений із тесаного каміння і необпаленої цегли, бо такий матеріал краще протистоїть ударам таранів.

На верху привітав їх й овіяв освіжаючий морський вітер. Цірі із радістю дихала ним після густої і нерухомої задухи міста. Сперла лікті на край муру, дивлячись з висоти на порт, кольоровий від вітрил.

– Що то, Фабіо? Що воно за гора?

– Острів Танедд.

Острів був, здавалося, дуже близько. Й острів – не нагадував. Виглядав, наче вбитий у морське дно гігантський кам’яний стовп, величезний зикурат, обведений спіральним шляхом, зигзагами сходів і терасами. Тераси зеленіли від гаїв та садів, а із зелені, приліплені до скель, наче гнізда ластівок, стирчали білі стрілчасті вежі й оздоблені куполи, що вінчали комплекси будинків, огороджених галереями. Будинки ті аж ніяк не здавалися вибудуваними. Здавалося, що їх вирізали на схилах цієї морської гори.

– Це все збудували ельфи, – пояснив Фабіо. – Кажуть, що за допомогою ельфійської магії. Утім з незапам’ятних часів Танедд належить чародіям. Близько до вершини, там, де оті блискучі куполи, розташований палац Ґарштанг. Там за кілька днів розпочнеться великий з’їзд магів. А отам, глянь, на самісінькому вершечку, та висока самотня вежа із бланками, це Тор Лара, Вежа Ластівки…

– Чи туди можна дістатися по суші? Це ж близенько.

– Можна. Є міст, який поєднує берег Затоки із островом. Ми його не бачимо, бо закривають дерева. Бачиш ті червоні дахи біля підніжжя гори? То палац Локсія. Туди веде міст. Тільки через Локсію можна дійти до шляху, що веде на верхні тераси…

– А там, де оті красиві галереї і містки? Й сади? Як воно тримається на скелі й не падає? Що воно за палац?

– Це, власне, і є Аретуза, про яку ти питала. Там славетна школа для молодих чародійок.

– Ах, – Цірі облизнула губи. – Значить, це там… Фабіо?

– Слухаю.

– Ти ж часом бачиш молодих чародійок, які вчаться у тій школі? У тій Аретузі?

Хлопець глянув на неї, явно здивований.

– Ні, ніколи! Ніхто їх не бачить! Їм не можна покидати острів і виходити до міста. А на терени школи нікому немає доступу. Навіть для бургграфа й бейліфа, якщо мають справу до чародійок, іти можуть тільки до Локсії. На найнижчий рівень.

– Я так і думала, – Цірі кивнула, задивившись на лискучі дахи Аретузи. – Це не школа, а в’язниця. На острові, на скелі, над прірвою. В’язниця, та й усе.

– Трохи так, – визнав Фабіо, подумавши. – Звідти непросто піти… Але ні, це не так, як у в’язниці. Адептки – це ж молоді дівчата. Їх треба стерегти…

– Від чого?

– Ну… – хлопець затикнувся. – Ти ж знаєш…

– Не знаю.

– Гммм… Думаю… Ох, Цірі, їх же ніхто не тримає у школі насильно. Вони самі хочуть…

– Ну, напевне, – Цірі змовницьки усміхнулася. – Хочуть – і сидять у тій своїй в’язниці. Якби не хотіли, то не дали б себе там закрити. Ніякого дива, досить вчасно дати драла. Ще до того, як там опиняться, бо після може виявитися непросто…

– Як це? Утікати? А куди б вони мали…

– Вони, – перебила вона, – певне, не мали б куди. Бідолашні. Фабіо? Де місто… Гірундум?

Хлопець глянув на неї, упійманий зненацька.

– Гірундум – це не місто, – сказав. – Це велика ферма. Є там сади, городи, що постачають овочі й фрукти усім містам навколо. Також є там ставки, у яких вирощують коропів й іншу рибу…

– Як далеко звідси до Гірундума? Й куди? Покажи мені.

– А навіщо це тобі знати?

– Покажи мені, прошу.

– Бачиш ту дорогу, що веде на захід? Там, де ті вози? Власне тим шляхом і їдуть до Гірундуму. Якихось п’ятнадцять миль, увесь час лісами.

– П’ятнадцять миль, – повторила Цірі. – Недалеко, якби мати хорошого коня… Дякую тобі, Фабіо.

– За що ти мені дякуєш?

– Неважливо. А тепер веди мене на ринок. Ти обіцяв.

– Ходімо.

Такої штовханини й гаму, як на ринку Горс Велену, Цірі не бачила ще ніде. Галасливий рибний базар, через який вони недавно проходили, у порівнянні із ринком справляв враження тихого храму. Плац був по-справжньому гігантським, й усе ж здавалося, що вони, щонайбільше, зуміють тільки здаля подивитися на нього, бо щоб дістатися на територію ярмарки не можна було й мріяти. Втім Фабіо сміливо вдерся у збитий натовп, тягнучи її за руку. Цірі одразу запаморочилася голова.

Торговки дерлися, покупці дерлися ще голосніше, погублені в штовханині діти вили й лементували. Бидло ревіло, вівці бекали, птаство квоктало й кудкудакало. Ґномські ремісники завзято валили молотками у якусь бляху, а коли припиняли ваління, щоб напитися, починали гидко лаятися. Із кількох точок торговища чулися флейти, гуслі та цимбали, мабуть, давали там виставу ваганти та музики. На додачу хтось невидимий у натовпі безустанно дув у мідяну сурму. І точно, музикою він не був.

Цірі відскочила з дороги свині, що, пронизливо кувікаючи, бігла підтюпцем, і наштовхнулася на клітки із курами. Коли її відштовхнули, наступила на щось, що було м’яким; м’яке занявчало. Вона відскочила, ледь розминувшись із копитами великого, смердючого, огидного бидла, що розштовхувало людей кудлатими боками.

– Що то було? – простогнала вона, вирівнюючись. – Фабіо?

– Верблюд. Не бійся.

1 ... 17 18 19 ... 24
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відьмак. Час погорди», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Відьмак. Час погорди"