Читати книгу - "Переклади, Черемшина Марко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
- А скільки ж ти хочеш за тую шапку?
- Ей, хто ж би за неї щось правив! Затримай її собі, здоровенький. Ти вже і так мій через те, що хотів повіситись. Вір мені, пане-брате, що ми, чорти, не є лихі, ми там бажаємо людям вже на землі того всього, що панбіг дає щойно в небі!
То сказав дідько та й щез і лишень засмердів якось так дуже дивно, що аж в носі засвербіло.
- На тобі й таке! - крикнув вівчар недовірливо і насунув кудлату шапку на голову аж поза вуха.
Вівці пасли на обочі межи афинами, а він у шапці увійшов межи вівці. І ні одна вівця не покмітила, що він межи ними ходить. Це добре! Він увійшов у ліс і надибав під дубом сидячого зайця з вилупленими очима. Присівся коло зайця і потягнув його за вуха, а на череві його поскоботав, але заяць ані ворухнувся. І це добре! Виліз на дерево, упхав руку у гніздо, але із чотирьох косів ані один не фуркнув з гнізда.
- Це також добре,- видко, що дідько не хотів мене змудрувати!
Зліз з дереза, крикнув з радості і підкинув шапку вгору високо.
Нині вечором вже не буде ховатися!
Ледве діждався вечірньої зорі і зараз загнав і чорні і білі вівці у стайню. Насунув шапку на вуха і побіг до Анниччиного дєді в долину. Собака на подвір’ю ані не писнула, наймичка, не видячи його, вилляла зараз біля нього помиї, так що трохи і його замочила. Через вікно уздрів він, що Анниччин дєдя за столом харчував борщик, а Анничка поралася коло нього. Відтак пішла вона до комори, а вівчар за нею: скакіц!
- Любко моя солоденька, чи любиш мене діправди? - заверещав він і дусив дівку, обіймаючи.
- Бійся бога, хлопче, звідки ж ти тут взявся?
- Любов мене тут привела!
- А дєдьо що скажуть?
- Не побачить він мене!
- А челядь?
- Будь тихо!
І чорноока Анничка любилася із вівчариком у коморі аж до світанку, аж треті кури запіли. Та й тоді вони схопилися із ліжників і Анничка перехрестилася, а вівчар як прийшов, так відійшов невидимий. Коли вечором Анничка доїла у стайні корови, він знов явився коло неї. І знов стали вони обійматися, та цілуватися, та кохатися аж до самого ранку.
Але хто на світі вдоволений із своєї долі, хоть би тота доля була найкраща і найзичливіша?
І прийшло до того, що вівчареві на ліжниках зарутилося, і він розкричався:
- Чи я маю вічно закрадатися до тебе, любко, як злодій, кажи сама, Анничко, чи мені се ялося?
Анничка штовхнула його ліктем і притакувала йому, що справді вже час, щоб вони кохалися явно у білу днину.
Вівчар бив кулаками у стіл і кривдувався, що вони ще навіть на святошнім танці разом прилюдно не танцювали.
Анничка також забагла собі такого танцю і порадила милому, щоб кинув геть тую кудлату шапку.
І лиш вона то сказала, а шапка вже полетіла у темний кут. Але в тій хвилі появився в темному куті темний дідько.
- Так-то ви такі, песята? Вам я вже надоїв, ви, дурні голови?
- Овва, та що нам зробиш,- докорював йому вівчар, на ліжниках сидячи,- може гадаєш, що ми без тебе не обійдемося? Ми хочемо тепер у церкві шлюб брати і любитися явно і прилюдно.
- Хоть і зараз, але затямте собі то одно, що на світі нема нічого так нерозлучного, як любов і дідько.
Чорт усміхнувся, насунув на вуха шапку і щез.
Вівчар відійшов від своєї любки ще перед світанням, бо боявся вже, щоб його стариня не уздріла. Та й на плоті подер собі нагавиці. Та це був тільки початок його нещастя. Від того дня все пішло йому навпаки. Анниччин дєдя запримітив зараз, що його донька полюбила того голого друка. Він розперезав на собі ремінь і добре виправ Анничку, а комору замкнув і ключ сховав у тобівку. Але на тім не кінець. Бо дєдеве око скрізь заглядає і все видить і так раз зобачило, що Анничка вже... сама не... ей, най біг криє!
Дєдя розгнівався за таке діло і прогнав Анничку з дому без сотика.
Панотець спершу не похочував, але відтак за гроші звінчав їх у каплиці.
І вони любилися, і діти їм родилися, як вівці. Але як діти їх присіли, то прогнали від них радість і веселість. Вівчар все бурмотів і кривдувався, а Анничка колисала тоті діти і сумної над ними співала.
Якось раз тепленького вечора сиділи вони двоє перед хатою, а діти спали, і овечки спали, лишень собака гавкала на місяць.
- Анничко,- кликав вівчар,- вже буде дощ завтра?
- Та хоть буде, та й що?
- А тоту шапку дідьчу пригадуєш собі, Анничко?
- Так, як крізь сон.
- Ей, небого, не треба було її кидати!
- Та ж то ти її кинув!
- Ні, любко, то ти її в кут кинула.
- Ти лиш сварки собі шукаєш!
- Ану, замкни хавку!
Десь близенько хтось зареготався.
В тій хвилі на даху, гей на коні, появився дідько і насміявся з них:
- Ви, дурні голови, жалуєте тепер, що мою шапку відвергли-сте у кут! Правда, що з нею було вам ліпше? Ви, баранячі голови, ви аж тепер нагадалися? Ой, тепер вже пропало, тепер правдивий дідько вже селом не ходить!
І дійсно, дідько згонорувався, як великий пан, і більше не показувався ні вівчареві, ні його Анничці перед очі - до кінця їх життя не показався.
Макс Юнгнікель 17
СТАРИЙ ЛІГМАН
Насамперед йде закосичений березовою галузкою циліндр, високий та вузький, як комин.
Відтак іде довга сива грива.
Відтак іде що? Чоло? Ой ні!
Відтак йде двоє вогких та джерелом пливучих очей і ніс. А ніс такий червоний, що кожний собі думає,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Переклади, Черемшина Марко», після закриття браузера.