Читати книгу - "Татарський острів, Василь Олександрович Лисенко"

— Скажи, Лесю, з ким ти хочеш дружити? Зі мною чи з ним? Як скажеш, так і буде!

Петро розгубився, не сподівався на таке. Стояв напружений, як струна, чекав Лесиної відповіді.

Дівчина мовчала. Нарешті підвела голову, рішуче сказала Солодовнику:

— Пусти руку! Чуєш! Ніколи я не буду з тобою дружити… І не чіпай більше мене, не чіпай!

Петро відпустив Лесю, поволі підійшов до Юрка, сказав:

— Сьогодні на твоє вийшло! Та нічого, скоро своє одержиш! А тепер отримуй аванс! — вдарив Юрка в обличчя.

Юрко миттю пригадав прийоми, яким колись навчив його тато, відскочив убік, замахнувся правою — і наніс Петрові удар лівою рукою. Той не втримався на ногах, упав на землю.

— Дістав здачі?! — сердито вигукнув Юрко. — Залицяльник нещасний!

Петро поволі встав із землі і сказав хрипло:

— Я тобі цього ніколи не забуду!

— Іди! Йди! — пригрозив Юрко. — Бо зараз ще добавлю! Потім підійшов до Лесі: — Так що там трапилося?

— Біда, Юрку! Маму впізнав бандерівець! Тепер ми пропали!

— Маєр допоможе, — заспокоїв Юрко дівчину, хоча сам сумнівався в цьому.

— А як не допоможе? Нас розстріляють!

— Треба з матір'ю порадитися, вона щось придумає. Погано, що там Підошва замішаний, той зразу доповість в СД.

— Що ж тут придумати? — мовила розгублено Леся. — Мама послала мене до діда Захарка, щоб він нас сховав у своєму льоху. А тут Петро пристав…

Юрко мовчав. Несподівана новина впала на нього, як грім з ясного неба. Треба ж трапитися такій зустрічі. Привіз бандерівець своїх бойовиків у школу Маєра і зустрів дружину начальника застави. Донесе. Тут і Маєр може не допомогти. Це б із Святим порадитись… І повідомити, що прибули учні до школи «Вольф».

Повернулися додому, коли почало вечоріти. Мати побачила Юрка, сказала занепокоєно:

— Бандерівець таки впізнав Галину Іванівну. Почав мене допитувати, звідки я знаю дружину начальника застави, чекіста. Так я відповіла, що це біженка, прибилася до нашого села, живе тут з двома дітьми. Бандерівець наказав начальнику поліції завтра арештувати родину чекіста і спровадити її в жандармерію. А мене попередив, що я за цих біженців відповідаю головою. Треба нам щось робити, порадитися. Зараз я подою корову і ми поговоримо.

Мати намагалася не хвилюватися, підбадьорливо посміхалася до Лесі. Вона швидко подоїла корову, процідила молоко, поставила глечики на лаві, прикрила їх шматочками білого полотна. Поналивала парного молока Саньку та Женьці, посадила вечеряти. У Галини Іванівни розболілося серце, і вона прилягла на ліжко. Ніяк не могла отямитися після цієї несподіваної зустрічі з бандерівцями. Потім кивнула Юрку та дівчині, щоб вийшли з нею на подвір'я.

— Ходімте до річки, там поговоримо. Не треба, щоб нашу розмову чула Галина Іванівна. І при дітях не хочу говорити, бува, щось почують… Раз поліцай упізнав Галину Іванівну, значить — добра не жди. І Підошва нам все пригадає, він ніяк не може заспокоїтися, що нам пощастило врятувати дівчат від розстрілу. Тепер цей змій і на нас відіграється.

— Так що ж робити? — захвилювався Юрко. — Треба тікати з села, поки ще є час. Я побіжу і пораджуся з Павлом Павловичем.

— Думаю, що тікати не варто, — заперечила мати. — Треба знищити бандерівця й Підошву, а разом з ними прикінчити й нового начальника поліції. Вони вже були напідпитку. Ледве на ногах трималися. Це нас і врятувало. А я їм ще дала сулію спирту. Хай понапиваються до нестями. Ось тут їх і треба буде прикінчити. Іншого виходу я не бачу. І діяти треба зараз… Негайно!

— Так я побіг до Павли Павловича, — заспішив Юрко.

— Я теж піду з тобою, — вихопилася Леся.

— Лишайся дома, — не дозволила мати, — один Юрко хутчій справиться, і не так в очі людям кинеться його прихід до Славка.

Юрко берегом Прип'яті побіг до Олефіренків. Тільки даремно поспішав. Дома Святого не було.

— Як пішов уранці, — розвів руками Славко, — то й не з'являвся. Він і минулої ночі дома не ночував.

Славко запросив Юрка до хати, але той відмовився, сказав, що треба скоріше повертатися додому. На вулиці Юрко ніяк не міг збагнути, як же він мусить діяти далі, що ж повинен тепер робити? Треба рятувати Лесю та її родину, а для цього необхідно знищити ворогів. Але як же їх знищити, до кого кинутися за допомогою? Може, податися до шевця, запитати, чи нема, бува, в нього лейтенанта. Чи краще бігти до Гончара? Чи піти в підземелля до розвідників, попросити їхньої допомоги? «До шевця, — міркував Юрко, — йти не варто. Навряд, щоб там він міг зустріти лейтенанта Вершину. І в підземелля не можна потикатися. По селу пішов поголос, що в старих каменоломнях переховуються партизани, і поліцаї суворо заборонили людям підходити до кам'яних лабіринтів. І наказ лейтенанта не можна порушувати. Ні, про допомогу розвідників не доводиться навіть думати».

Хлопець нерішуче зупинився. Відчув себе якимось безпорадним і безпомічним. Треба щось робити, діяти, а як повестися в цій несподіваній ситуації, Юрко не знав. Доводиться хоч самому йти та нищити тих поліцаїв. Є в Юрка схований у старому дуплі німецький автомат; є й патрони до нього. Але зброю треба почистити, і стріляти з автомата Юрко не дуже вміє. Минулого літа, як знайшли в лісі три трофейних автомати, Гончар стріляв з цієї зброї. Дав постріляти Юрку та Вовці. Ото і вся наука. «Ні, — прийшов до висновку хлопець, — сам він з поліцаями не справиться, не зуміє порішити трьох чи чотирьох запроданців. Треба шукати надійних помічників».

І тут Юрко згадав про Свічку. Дивно, що він зразу не побіг до лісника. Свічка зуміє допомогти, тільки б він був дома. Хто-хто, а лісник — людина надійна і кмітлива.

Пощастило Юрку. Зустрів Свічку на півдорозі до лісникової хати. Той їхав на возі, запряженому парою ситих коней. Побачивши хлопця, лісник притримав коней, пильно поглянув на Юрка, запитав: