Читати книгу - "Машерують наші добровольці…, Микола Лазарович"

Що ж до стрiлецького середовища, то дотеперiшнє нейтральне ставлення до Австрiї, як до потенцiйного союзника проти полякiв, змiнилося в ньому пiсля 4 листопада 1916 р. на вороже. Українські Січові Стрільці вперше у цiй вiйнi поставили перед собою питання про доцiльнiсть подальшого свого iснування, заявляючи, що не бачать можливостi воювати в союзi з державою, володар якої так ганебно торгує українською землею[118]. Для вирiшення цiєї проблеми вони через своїх делегатів, сотників Романа Дудинського, Омеляна Левицького і четаря Івана Цяпку, 24 листопада 1916 р. звернулися за порадою до УБУ[119]. У вiдповiдь Бойова Управа 2 грудня 1916 р.[120] виступила iз заявою до УСС, де вмотивовано доводила доцiльнiсть збереження леґiону, котрий, по сутi, був єдиною українською iнституцiєю, з якою змушенi були рахуватися навiть вороги. Зокрема, тут зазначалося: «Ріжні перешкоди при творенні леґіону і при всіх заходах до його поширення найкраще говорять про незмірно велике значіння його якраз для нас і для нашої національної справи. Чим гіршим стає загальне положення української справи і українського народа; чим холоднійше відносилися би до нашої справи інші чинники; чим дальше відсувано би здійснення наших цілей, тим більші зусилля мусить робити український нарід для удержання на відповідній висоті своїх національних сил, отже і своєї боєвої готовности... навіть під найтяжшими ударами і серед найбільших розчарувань не можемо дати собі вибити з рук оружя, яким боремось за нашу національну справу; не можемо допустити до того, щоби незалежні від нас обставини зіпхнули нас без нашого опору зі сцени боротьби народів за свою будучність...»[121]. Така аргументацiя, а також почуття вiдповiдальностi змусили стрiльцiв вiдмовитися вiд свого задуму. Леґiон було збережено.

Криза в українському суспiльствi, викликана «галицькими торгами», остаточно переконала стрiльцiв у двох судженнях: безперспективностi проавстрiйської орiєнтацiї, а вiдповiдно — у необхiдностi в боротьбi за українську державнiсть робити ставку на сили власного народу, та правильностi дотеперiшнього опозицiйного ставлення до українського полiтичного проводу. Щодо Австрiї, то, за словами сотника Василя Кучабського, розвиток душi УСС наприкiнцi 1916 р. вже був дiйшов до здатностi повернути стрiлецький багнет проти неї[122]. Подiбнi настрої стрiльцiв добре вiдчувало й австрiйське командування. Так, начальник штабу корпусу, до якого вони були приписані, граф Лямезан заявляв: «Добрі вояки, хоч боюся, що від них можна всього сподіватися»[123]. А командувач цього ж корпусу генерал Гофман трохи згодом прямо відзначив, що УСС мають свою мету і борються не за австрійські інтереси, а «за Україну»[124].

Принциповий характер мало для УСС питання стосунків iз українським полiтичним проводом. Узявши на себе роль начебто морального виразника нацiональної полiтики, як зазначав Осип Думiн[125], стрiлецтво мусило стати в опозицiю до офiцiйного полiтичного курсу українських провiдникiв. Воно не могло погодитися з принизливою тактикою Головної, а пiзнiше Загальної Української Ради та Української Парламентарної Репрезентацiї, тактикою змагань за дрiбнi поступки i вiчних заяв лояльностi до Габсбурзької династiї, яка у своїй полiтицi щодо українства не показала нiякого розумiння його нацiональних iнтересiв, користуючись при цьому принципом: обiцяти, але не виконувати. Дiяльнiсть, а часто й бездiяльнiсть українських полiтикiв не раз тяжко вiдбивалася на становищi самого стрiлецтва: призначення слабовiльного Михайла Галущинського, який нерiдко не розумiв стрiлецької iдеї, командантом леґiону в пiдсумку призвело до втрати пошани не тiльки до нього самого, а й взагалi до нацiонального проводу; вiдсутнiсть пiдтримки стрiлецтва в Стрию обернулася катастрофiчним обмеженням кiлькiсного складу леґiону; залишення УСС напризволяще в Закарпаттi спричинилося до величезних фiзичних втрат; проавстрiйська спрямованiсть галицько–українського керiвництва дезорiєнтувала стрiльцiв, особливо на перших порах, у виборi чiтких позицiй.

Вiдмежовуючись вiд полiтики проводу, Українські Січові Стрільці гостро критикували її, зокрема, у своїх листах та публiкацiях, на зборах, у розмовах з полiтиками, в стрiлецькому гуморi[126]. Вiдома карикатура стрільця Осипа Куриласа в одному з чисел стрiлецького сатиричного часопису «Самохотник» з лiта 1917 р., що зображувала соннiсть галицької полiтики[127], правдиво передала погляди усусів на неї. Характеризуючи Костя Левицького як політика, стрілецький друкований орган «Шляхи» зазначав, що «думка про Україну набирає у нього змістовності й ваги тільки через Австрію»[128]. Враховуючи це, стрілецтво, складаючи свої плани на майбутню відбудову українського національного життя, не надавало якоїсь більш–менш значної ролі «старим кадрам». Так, четар Іван Балюк в одному з листів до Дмитра Донцова заявляв: «Ми виродні сини тої суспільности, що хотіла нас втиснути в свою форму, поробити з нас короткозорих і безсилих калік, що лиш зітхати знали би, справляючи ділєтантську роботу, ми без жалю і