Читати книгу - "Замах на бродягу"

— Нікого…

— Але ж поблизу стояла баржа.

— Цілком вірно… На ній навіть світилося.

— А на палубі нікого не було?

— Здається, ні…

— Отже, до моста Марі ви не доїздили?

— Чого б ми туди їхали? Ми кинули Нестора біля того місця, де стояла машина…

Ардуен весь час кивав головою. Інколи він поривався щось сказати, але тут же змушений був затуляти рота.

— Ну, а потім?

— Потім ми від'їхали… Коли ми вже були нагорі…

— Цебто на набережній Селестен?

— Еге ж… Мені чомусь стало так тяжко, неначе я допіру поховав дорогу мені людину… Дома коньяку вже не було, і я запропонував Люсьєнові зайти на хвилинку до кафе… На розі вулиці Тюрен та Фран-Буржуа поблизу площі Вогезів…

— І ви знову пили коньяк?

— Еге ж… Там на стіні годинник… Коли ми зайшли, він показував за двадцять дванадцяту, але хазяїн сказав, що він іде на п'ять хвилин вперед…

І з розпачем у голосі Гійо повторив:

— Клянусь вам, я не знав, що це заборонено… Уявіть себе на моєму місці… Це все заради дітей… Я навіть не уявляю, що б із ними було, коли б вони побачили мертвого Нестора… Вони навіть досі цього не знають… Ми їм сказали, що Нестор утік і що, можливо, його скоро знайдуть…

Мегре, сам не знаючи чому, дістав із кишені кульку і почав крутити її в руці.

— Можна сподіватися, що ви сказали правду?

— Навіщо б я брехав? Якщо треба сплатити штраф, я…

— О котрій годині ви повернулися додому?

Приятелі збентежено перезирнулися. Ардуен уже відкрив був рота, щоб відповісти, але його знову випередив Гійо:

— Пізно… Коло першої години ночі.

— Ви весь час сиділи в кафе?

Мегре добре знав той район. Там усе зачинялося о дванадцятій ночі — або й раніше.

— Ні, кафе зачинили, і ми ще хильнули по останній чарці на площі Республіки…

— І ви не були п'яні?

— Знаєте, як це буває… Вип'єш одну, щоб заспокоїтися… Потім другу…

— Ви не поверталися знову до Сени?

Гійо здивовано глянув на комісара, а потім перевів погляд на свого друга, немов запрошував його у свідки.

— Звичайно ж, ні, що б ми мали там робити?

— Дякую, панове, — мовив комісар. — Інспектор Ляпуент зараз запише ваші свідчення.

І вже вслід їм додав:

— Тільки майте на увазі, що все сказане вами буде перевірено…

— Клянусь, що я сказав правду…

— Я… я… т-теж…

Це вже скидалось на комедію.

Мегре залишився в кабінеті сам і підійшов до вікна, не випускаючи кульки з рук. За деревами блищала на сонці брунатна стрічка Сени, по якій туди й назад пропливали буксири, баржі, невеличкі пароплави. На мосту Сен-Мішель яскріли сукні жінок.

Потім він повернувся до столу і зателефонував до лікарні.

— Мені потрібна старша сестра хірургічного відділу.

Могло здатися, що її підмінили — тепер це була сама чемність. Відчувалося, що шеф мав із нею відповідну розмову.

— А я саме збиралася вам подзвонити, пане комісар… Його допіру оглянув головний лікар… Він вважає, що хворий незабаром видужає… Жодних ускладнень… Це справжнє чудо…

— Він уже опритомнів?

— Ще не зовсім, але часом здається, що він дивиться цілком свідомо.

— Обличчя в нього досі забинтоване?

— Уже ні.

— Ви гадаєте, що сьогодні він прийде до тями?

— Це може статися щохвилини… Якщо хочете, я вам подзвоню, як тільки він заговорить.

— Не треба… Я незабаром буду у вас.

— Зараз?

— Так, зараз.

Йому не терпілося скоріше познайомитися з Професором, якого він, власне кажучи, досі ще не бачив в обличчя.

В інспекторській Ляпуент вистукував на машинці свідчення страхового агента та його заїкуватого друга.

— Я йду до лікарні… Не знаю, коли повернуся…

Лікарня була за два кроки. Мегре подався туди, як до сусідів у гості — неквапливо, з люлькою в зубах, заклавши руки за спину. В голові йому блукали якісь невиразні думки.

В приймальні назустріч комісарові кинулася гладка Леа у тій самій рожевій блузці.

— Що тут робиться, пане комісар?! — заторохтіла вона. — Мало того, що мене не пускають до нього… Вони навіть не хочуть сказати, як він себе почуває… Ще й загрожують покликати поліцая!.. Ну, а вам що відомо?

— Допіру мені сказали, що йому вже значно краще…

— Можна сподіватися, що він оклигає?

— Можна сподіватися.

— Йому дуже боляче?

— Не думаю… Очевидно, йому роблять уколи.

— Учора якісь молодики в цивільному забрали його речі… Це ваші люди?

Він ствердно кивнув і посміхаючись додав:

— Не турбуйтеся, нічого не пропаде…

— Ви досі не знаєте, хто це зробив?

— А ви?

— За п'ятнадцять років, відколи я живу під мостами, ще не було такого, щоб хтось нападав на бродягу… Кому ми заважаємо? Адже немає людей смирніших за нас…

Слово, як видно, сподобалося їй, і вона повторила:

— Немає смирніших… Та ви й самі це добре знаєте, пане комісар… Між нами ніколи не буває жодних сварок… Кожен робить, що хоче, і поважає свободу іншого. Бо коли не шанувати свободу, то на біса ж тоді ночувати під мостами?

Придивившись пильніше, Мегре помітив, що очі в неї посоловіли, та й обличчя було червоніше, ніж напередодні.

— Ви сьогодні пили?