Читати книгу - "Заборонена кімната"

— Еге, — протягнув Карл. — Важкувато… Розмова була хоч міжміська?

— Місцева.

— Пряме з'єднання чи через комутатор?

— Хто знає.

— Якщо через комутатор, то масте деякі шанси: той, хто з'єднував, може пригадати, що така розмова справді відбулася. Та не дуже сподівайтесь, бо на комутаторі за добу буває дуже багато викликів. Візьміть хоча б наш, готельний. Виклики надходять безперервно. Взагалі його можуть запам'ятати в тому випадку, коли він був чимось незвичайний.

— Це було вночі, між третьою і четвертою годинами.

— Тоді можливо. Або ж навпаки. Все залежить від обставин.

— Дуже вірогідно, — втрутився я, — що це все ж таки була не місцева розмова. Адже ми не знаємо, де мешкає ця людина; може, в місцевості, що не підключена до міської мережі.

Франк кивнув; він мав досить безпорадний вигляд. Карл теж не міг дати ради. Сказав, що треба знати хоч якісь факти. Була це місцева розмова чи ні? Якщо міжміська, то через станцію чи безпосередньо? Через комутатор чи автоматично? Зрештою, якщо через комутатор, то який — службовий чи приватний?

Було ще безліч речей, які він хотів би знати, але я вже не прислухався. В техніці я не тямив, а Карл так і сипав різними термінами, що їх я чув уперше.

— Розумію, — поважно сказав Франк, удаючи, ніби він і справді щось зрозумів. — А якщо ми все це дізнаємось…

— … тоді приходьте до мене. Я подивлюся, що можна зробити для вас. В мене чимало знайомих на пошті і в телефонному центрі. В них, у свою чергу, теж є знайомі. Якщо це взагалі можливо, я все зроблю для вас. Та напевно обіцяти не буду. Техніка — чудова річ, але і вона має свої недоліки.

— Які ж наші шанси? — спитав Франк. — Один до десяти?

Карл хитнув головою.

— Скоріше — один до п'ятдесяти. Та й то, якщо матимете щастя.

Франк підвівся і витер піт з обличчя. У мене сорочка теж прилипла до спини.

— Хвилинку! — затримав нас Карл і знову натиснув на важіль. Поїзд проторохтів по стрілках і зупинився біля Франка. Цього разу він привіз ляльку: чорного пуделька, майстерно сплетеного з телефонного дроту, з білими оченятами-гудзиками і задирливо висунутим червоним язичком.

— Сувенір для дорогих гостей! — урочисто виголосив Карл. Він послав поїзд назад і той повернувся з таким самим вантажем для мене. — Може, згодиться як талісман.

— На щастя? — пожартував я.

— Саме так, — усміхнувся Карл.

Франк теж усміхнувся.

— В такому разі для мене ти мусиш змайструвати слона, — сказав він, ховаючи пуделька в кишеню.

По обіді зателефонувала моя нова клієнтка. Полетта Уден зажадала знати, що я встиг зробити. Відповісти їй відверто в мене не повертався язик. Крім того, заважала Кріс.

— Ми повинні десь зустрітися, — запропонував я. — Згода?

— Коли?

— Я закінчую о п'ятій.

— А я, на жаль, лише о сьомій. Зручно вам о дев'ятій?

Це мені не підходило. Ми трохи поторгувались і нарешті домовилися: Полетта відлучиться на півгодинки, щоб зустрітися зі мною. Я пообіцяв бути точним.

— Хто це був? — поцікавилася Кріс, коли я поклав трубку.

— Клієнтка. Посадили батька.

— Бідолашна! Хоч гарненька?

— Нічого собі.

— Молода?

— Так.

Кріс підморгнула.

— Щасливого полювання!

— Підморгування, — розсердився я, — залиш при собі. Дівча мені байдуже.

Кріс мовчки посміхнулась.

Хвилину по п'ятій я зачинив за собою облямована алюмінієм двері адвокатської контори «Саллівен, Фассбендер і Саллівен».

У дві хвилини по п'ятій ліфт спустив мене в прохолодні напівсутінки вестибюля.

В три хвилини по п'ятій я проминув швейцара. Безшумно відчинилися великі скляні двері, що відокремлювали вестибюль від зовнішнього світу, як стінка велетенського акваріума. За нею скаженіла вулиця. Залита світлом, наскрізь просмерділа бензином, вона кричала, верещала, ревла. Я блискавкою вилетів з дверей, які тихо зачинилися за мною.

Полетта Уден стояла біля вітрини, розглядаючи товари. Час від часу нахиляла голову, читаючи ціни. Я став біля неї, вона не помічала. Сьогодні вона була в літній сукні, легкій і дешевенькій, яка більше відкривала, ніж прикривала. На ногах мала щось схоже на сандалети: самі ремінці та підошва. Вони мені здалися визивними і пікантними, як і вся вона.

Я кахикнув.

Дівчина швидко озирнулася, сердито поглянула, аж ось упізнала мене.

— Ви сьогодні виглядаєте трохи інакше…

— Уніформа, — пояснив я. — Обов'язкові темний костюм, сріблястий галстук, вишукані манери. «Саллівен, Фассбендер і Саллівен» надають великої ваги зовнішності своїх працівників.

Полетта Уден усміхнулася. Це дещо зменшило дистанцію, що розділяла нас, але все ж таки вона залишалася досить значною. Втілена холодність! Їй би пасувало продавати холодильники.

— Можна запросити вас до кав'ярні?

Вона подивилась на годинник.

— Не пізніше, ніж о пів на шосту, я мушу піти. Сказала, що йду до зубного лікаря.

— Дантисти, — зауважив я, — працюють не відрядно. Можете сміливо додати чверть години. Куди вам треба потім?

— На Південну сторону.

Південна — багатий квартал. Двадцять років тому тут був пустир, а тепер повиростали