Читати книгу - "Над планетою — «Левіафан»"

— Флегматизувати водень, — механічно повторює Ганс, вишукуючи в цих двох загадкових словах якийсь особливий зміст.

— Тебе лякає слово «флегматизувати», — посміхається Зіберт. — А ти не дивись, що воно таке страшне. Тут простісінька річ. Хіміки подумали так: найлегший газ горить, активно вступає в реакцію з киснем повітря. Чи не можна його зробити неактивним, флегматичним, в'ялим. Чи не можна його молекули зв'язати до такої міри, щоб вони залишалися байдужісінькими до всього на світі?

— І що ж? — пожвавішав Ганс, якого одразу ж зацікавило це примітивне, напівдитяче витлумачення.

— Роботи було чимало. Ще перед війною двоє японських професорів І. Танакі та І. Нагаї випробували дію на водень понад двадцяти флегматизаторів. Вживаючи діетил-селен, вони звузили «інтервал вибуховості» до 9–41. За їхніми роботами стежили дирижаблебудівники в усьому світі. Японська розвідка взяла науковців під суворий контроль і нагляд. Розповідають, що їм навіть їсти привозили додому після особливої лабораторної перевірки, щоб, не дай боже, хіміків не отруїли, бо ж з цим винаходом японська вояччина пов'язувала зухвалі агресивні заміри. Але далі 9–41 японцям не вдалося просунутись. Почалася війна в Китаї, в Європі… Треба було багато швидкісних бойових машин, ударну силу, яка б несла смерть і знищення мільйонам людей. Дирижабль для воєнних цілей виявився непридатним. І тільки через тридцять років після війни, ось зараз, в наші дні, людство відкрило секрет флегматизації. Ти розумієш, про кого я кажу…

— Про доктора Браузе? — весь насторожився хлопчина.

У Зіберта хмаркою вкрилося чоло. Хлоп'я теж співає в чужого голосу. Наслухався пліток, що кружляють по заводу.

— «Флегматизований водень» перші виготовили росіяни, — суплячи брови, сказав Зіберт. — А щодо доктора Браузе… Його винахід ще не доведений… Я знаю, що ти маєш на увазі! Мабуть, чув балачки про головного конструктора…

— Авжеж! — щиросердо випалив Ганс.

— Я теж чув їх. — В голосі Зіберта забриніла болісна непевність. — Одні кажуть, що Ріхтер переховує якісь таємні папери Браузе, інші не вірять цьому. В одній газеті навіть було надруковано фантастичне оповідання про нашого інженера…

Гансові не терпілося знати правду. Він просто пожирав очима свого старшого друга. Що ж то за дивний секрет? І чому пан інженер не хоче відкрити його людям? Кажуть, він має через це багато неприємностей з правлінням фірми. Йому навіть погрожували, підсилали листи…

Зіберт розвів руками.

— Не знаю. Нічого не знаю, Гансе… — Невже він вам… ніколи?..

— Мене це не цікавить, хлопче. Не люблю пінкертонівщини. І взагалі давай займатися ділом.

Гансові до сліз болісно чути таку мову. Може, він вловив відтінок нещирості в словах Зіберта, а може, просто здогадався, що тут мусить бути якась таємниця, перед якою навіть чиста душа Зіберта завмирає в нерішучості.

— Росіяни своєчасно прийшли нам на допомогу, — намагається бодай трішки втішити юнака Зіберт. — Таємницею доктора Браузе ми не начинимо корабель. — Очі Зіберта розпромінюють хитруватий усміх. — Нам потрібен газ, реальний газ, високої потужності, і цей газ дали нам радянські вчені. Професор Арсентьєв. Чув? Мудра голова! Газ абсолютно безпечний, абсолютно не вибуховий…

Він не встиг договорити. Брязнуло скло, і крізь розбиту шибку в кімнату влетіла велика чорна пляшка. Впавши на підлогу, вона спалахнула яскравим полум'ям. Зіберт і Блютнагель заціпеніли. Вогненна пляшка крутилася перед їхніми очима, шаленіла, билася об ріжки столів, розливала густу вогнисту рідину. Вогонь тріпотливими язиками потягнувся до шаф, столів…

Ще мить, і Ганс, заплющивши очі, майже навпомацки, кидається в те розбурхане вогняне пекло, хапає пляшку, підбігає до вікна і жбурляє її на брук.

— Гасіть!.. Я зараз!..

З вікна він побачив постать, що бігла навскоси через мулицю. Дівочу постать. Вона! Та, що кинула вогонь, та, що, злякавшись, тікала тепер від помсти, від кари. Блютнагель зиркнув униз. Другий поверх!.. Біля тротуару, біля розбитої пляшки вже збиралися люди, чулися обурливі крики.

Ганс вчепився за підвіконня і полетів у прірву. Перед очима майнув сірий ріг дому, сірі вікна першого поверху, чийсь збитий капелюх. Майже наосліп Ганс зірвався на йоги і побіг туди, де зникла дівоча постать. Вона вже ледь-ледь миготіла за деревами. Був дикий, страшний, летів, мов звір, перестрибував через канави, паркани, лавки, задихався, хапав повітря.

І тільки тоді, коли догнав, нарешті, дівчину, побачив, їмо ще якісь люди поспішають за ним, оточують його зі всіх боків, теж вимахують руками, кричать, обурюються, сиплють прокльонами на біляве волосся.

Біляве волосся!.. Ганс аж очі витріщив. Перед ним стояла Гельда. Бліда, з прискаленими очима, з червоними випіками на щоках, із світлою зачіскою.

Впізнав її і не впізнав. Шарпнув за плече, крикнув їй і болем в обличчя:

— Гельдо!..

Юрба росла, набрякала, стискувала коло. Хтось вдарив дівчину в плече, хтось потягнувся до неї з кулаками. Ненависть була страшна, ненависть юрби, яка впіймала злочинку, асберівку, лиходійку.

— Гельдо! — простогнав Ганс.

Натовп лютився. Вбити її! Розтоптати! Де поліція! Ліс кулаків, хвилі зненависті…

І раптом до тротуару підкотило дві легкові машини. За ними ще одна. З них вискочили якісь люди в сірих платах, стали розштовхувати людей. Підбігли до Ганса. Один навідмаш вдарив його в лице, другий рубонув чимось важким по колінах.

Ганс, осів на землю, закрив руками обличчя. Тепла кров потекла йому крізь пальці, в очах стало гаряче й червоно. Він відірвав від лиця долоні і встиг побачити, як моди в плащах щільно оточили дівчину, провели її через натовп і посадовили в одну з машин. Заревіли мотори, чорні авто понеслися вулицею.

Чиїсь турботливі руки підвели Ганса з бруку.

— Хто вона… молодий чоловіче?

Інший голос пояснив:

— АСБР! Хіба не бачите? Хотіли підпалити комітет Друзів миру, а цей парубчак вистрибнув з вікна і погнався за нею. Та хіба їх виловиш? Тут ціла банда. Добре, що пожежу загасили.

Ганс, похитуючись, ступив уперед, тряхнув головою і, мов зачумлений, із закривавленим обличчям поплівся до комітету.