Читати книгу - "Темнолесникове прокляття"

— Санктафракські академіки, — зневажливо промурмотіла вона, пантруючи за вченими. — Рояться там, метушаться, наче комашня. Укладають угоди, порушують обіцянки; змови, інтриги… — Вона дмухнула на пасмо, нависле над очима. — Усе ваше кодло, всі ви разом узяті у підметки не годитеся моєму батьку, Лініусові Паллітаксу, Найвищому санктафракському Академіку!

Знявся вітер, і з відкритого неба на Світокрай посунуло пасмо брижатих хмар. Небо стемніло. Дихнуло стужею. Учений з рідким чубом і диким поглядом — самітна, сиротлива постать! — замовк на півслові і загорнувся в мантію, яку рвав вітер. Випроставшись, він обкинув свою нечисленну авдиторію похмурим, проникливим поглядом.

— Та це ще ніщо супроти їдла у трапезній, — повторив він. — Хто напевне скаже, що подають нам день у день з отих здоровенних харчових рур?

— Я тут баран, але ж ви, дяка Небові, збираєтесь нас просвітити! — вигукнув чийсь голос позад невеличкого натовпу, а групка міських гномів зайшлася хихотінням.

— Нас запевняють, що то тілдерятина, — відважно провадив академік. — Або волорожина. Або м’ясо снігуна. Але я авторитетно заявляю, що там нема ні того, ні того, ні того, — він витримав промовисту павзу. — Тепер я сміливо можу вам сказати: день у день нам подають плямистих щурів, а постачають їх просто з каналізації Нижнього міста.

Слухачі дружно загули. Стара байка! Їх частували коли не плямистими щурами, то мордобрилами з Багнища чи білими круками з Каменосаду, чи іншою звіриною, якою гидували всі, крім найдикіших верств Санктафракса. Колись навіть ходили чутки, ніби вчені, розпрощавшися з життям, кінчали свою земну путь у тушкувальних казанах. Розчарований тим, що промовцеві відкриття не відзначалися оригінальністю, гурт зачав помалу танути, лишаючи промовця сам на сам із купкою міських гномів, які час від часу уривали його своїми вигуками.

— Я працюю кухарем, — вигукнув один з них. — І бачу, які прибувають туші. Нівроку собі…

— А ви бачили, які завбільшки бувають нині плямисті щурі? — перейшов у контрнаступ академік.

— У кожному разі щур не має крил! — крикнув другий голос.

— У підземеллях каналізації вони набувають хоч яких форм та розмірів, — відповів академік криком на крик. — Деякі з них двоголові. Інші мають легені й живуть під водою. Не бракує і крилатих! — переможно проголосив він.

Міські гноми тільки перезиралися між собою і знизували плечима. Один з них покрутив пальцем біля скроні.

— На цвіту прибитий, — промимрив він.

— Дурний, як квадратове коло, — додав інший. — Що й казати, знікчемнів нині оратор на Віадукових сходах.

Вони всі дружно повернулись і гуртом почвалали геть, не вважаючи на лемент академіка.

— Стійте! Зачекайте хвильку! — волав тамтой їм навздогін. — Я ще не розповів про скандал навколо Місяцеглядної обсерваторії, або про те, як затерли пропажу семи учнів-мжичкомірів… або про те, що діється насправді на Професорських зібраннях Сірими середами…

Проклинаючи чванькуватого фіґляра за своєю спиною, Сефтус Лепряк зійшов зі сходів і рушив до розбурханого натовпу. Він мав перш послухати, в якій формі перебуває яка тварина і які в неї шанси на перемогу, а вже потім ставити на одну з чотирьох.

— …а у східному кутку — Сміливець Бруто, — оголосив розпорядник боїв, чорнявий троль-тягайло з усохлою рукою, щось нотуючи на дошці. — Чотири до одного. У західному кутку — Здоровило Старт. Шість до одного. І нарешті, в південному кутку, теперішній фаворит, Кіготь Маньйо. Три до одного!

Зусібіч до розпорядника боїв п’ялися руки, кожна з них стискала золоті монети.

— Два на Бруто! — кричав один.

— Три на Маньйо! — домагався другий.

Сефтус Лепряк осміхнувся. Якщо інформація від його агента правдива, — горе Джервісові, його особистому слузі, коли вона не підтвердиться! — то ставити треба на Хитрюгу Вільбуса, що в північному кутку. Ще не нюхавши пороху санктафракських двобоїв, цей повзун упевнено виграв кілька боїв у тавернах Нижнього міста. Та й шанси в нього найвищі — аж вісімнадцять до одного!

Він мацнув рукою, чи рівно тримається на обличчі срібний ніс-маска. Такі стародавні ритуальні прикраси з мудрованим орнаментом у вигляді закруток та дрібними філігранними дірочками носили колись академіки — охотники дихати очищеним повітрям. Сьогодні ж носами-масками користувалася професура, зацікавлена з тих чи інших причин у збереженні інкогніто. Сефтусові Лепряку не усміхалося бути впізнаним. Зрештою бої повзунів — це не той спосіб проводити дозвілля і тратити гроші, який личить заступникові декана Школи Мжичкомірів. Та ба, давні звички живучі.

Сефтус поправив срібного носа, нап’яв каптур мантії і став пропихатися крізь натовп.

— Двадцять на північного! — оголосив він.

Дрібногоблін повернувся до нього і зміряв його поглядом з-під прищулених повік.

— Кажеш, двадцять? — перепитав він. Якусь мить дрібногоблін вагався — зазвичай він уникав мати діло з тими, чийого обличчя не бачив. Та зрештою, золото є золото. Його рука шарпнулася вперед і вхопила простягнутий до нього капшук із золотими монетами. Він щось нашкрябав на квиті й, тицьнувши його Сефтусові, знову повернувся до своєї дошки. Шанси повзуна в північному кутку впали — тепер вони були вже дванадцять до одного.

Коли дзиґарі на ратушній вежі вибили шість разів, дрібногоблін перестав приймати ставки. Натовп завмер. Сефтус Лепряк, лишившись у перших лавах юрми, задумливо дивився, як повзунів визволяють із кліток. Хитрюга Вільбус виглядав молодшим за інших, але брак зросту він із горою надолужував агресивністю, що аж перла з нього, коли він вистрибував на кінчику смика, плювався, верещав і пускав піну з пащеки, намагаючись доп’ястися