Читати книгу - "Подвійні міражі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ксеня голосно видихнула й потупцяла до маршрутки. Бобир, зрозумівши її намір, пішов слідом і навіть допоміг запхати дорогоцінну жіноччину бульбу до салону.
— Малечі своїй везу, — ніяково пояснила Ксеня. — Важко і далеко, зате бульба копійчана. В нас городу, вважай, немає, що ті шість соток на сім ротів? І купити городини ніде. Свекри, діти, муж — усі їсти хочуть… А це хоч якась підтримка, — і геть засоромившись, додала. — Вибачте, будь ласка. Розумію, що дурне — з міста до села…
Юрко довго дивився на неї, і таки побачив щось, що змусило спитати:
— Тобі скільки років, небого?
— Двадцять два, а що?
— Та нічого, — спохмурнів юнак. — Усі хочуть їсти, ніхто не хоче перти лантуха. Гаразд, народе, вирушаймо. Йти одне за одним, на чолі Геннадій, замикаю я. Комусь треба у кущі — всі стоять, чекають. Зрозуміло?
— Ні, — стримуватися Штос більше не міг. Він виступив уперед, стиснувши кулаки, схожий у своїй лискучій шкірянці на войовничого чекіста перед розстрілом мирних громадян. — Мені дещо незрозуміло! Що тут за месія висрався у твоїй особі? Ким ти себе вважаєш, га? Хто тобі дав право щось вирішувати за мене? За неї? — він тицьнув пальцем у Ліду, на яку йому, щиро кажучи, було начхати, але надто вже хороша нагода принизити цього вилупка малого, як такою знехтуєш?! — За тов… за Оксану? Хто?!
— Папа Римський. І Римська Мама, — Бобир і бровою не повів. — Та тебе, Павлушо, силоміць ніхто тут не тримає. Йди собі сам, якщо є бажання. Ліда, за яку ти так переймаєшся, із тобою не піде, даруй уже. А тим більше, Влада. Я ж вгадав, правда ж? Ну скажи, що так, будь мужчиною! Ти її хотів? Це ж заради неї ця вистава?!
— Юрцю, облиш його, — Влада підійшла до хлопця, поклала йому руку на плече. — Він того не вартий. А тобі бути генералом!
— Маршалом, — розвеселився Геник. Причин для веселощів наче й не було, та йому вкрай не подобався цей паршивець Штос, і — вельми несподівано — сподобався Бобир. — А тепер, салаги, кроком руш, і без розмов! Сонце вже сідає.
* * *За автобусною зупинкою тихого села, ніким не помічена, притулилася до навісу з лавкою химерна споруда. Маленька, темного дерева, схожа чи то на дровітню, а чи на курник, з вузькими дверима та крихітним підсліпуватим віконцем під низькою стріхою, і, на перший погляд, геть порожня. Саме біля неї, у клубах біло-сірого диму, виник той, кого так спрагло бажали побачити небораки-пасажири. Водій штовхнув двері хатинки, до якої неабияк пасували б курячі ніжки, почухав потилицю прямо крізь картуза і, зіщулившись, переступив поріг. А до кімнати, досить світлої, чистої, із вибіленими стінами, замість приосадкуватого шофера у замасленій вітровці і забрьоханих штанях, увійшов двометровий велетень, плечистий, білявий, із очима, синьо-зеленими та холодними, як вода норвезького фіорду взимку. Тонка біла сорочка ледь не тріскала, напнута могутніми грудьми — такі кошулі раніше малювали на билинних богатирях у старих мультфільмах, та навряд чи хтось при здоровому глузді ризикнув би назвати велетня-блондина зіркою мультиплікації. Хіба б кінозіркою… Довгі ноги, обтягнуті полотняними ногавицями, взуті в постоли доброї шкіри, і тонкий стан, підперезаний старовинним чересом, змусили б прискорити серцебиття кожної жінки від п’ятнадцяти до ста років. Окрім тієї, що сиділа за мініатюрним столом під віконцем, і невідомо яким дивом там поміщалася. Вона була в уборі православної черниці — білому підряснику та білому апостольнику, як у тих сестер, що печуть проскури; її обличчя зливалося білістю із платом і нагадувало фотонегатив, а серце билося рівно за будь-яких обставин.
— Сідай, — сказала біла жінка, не вітаючись, і кивнула на лаву уздовж стіни. Велетень послухався, лава жалібно рипнула під його вагою. — Як вони?
— Чудово. Уже перезнайомилися.
— Із тобою?
— Між собою. Я вчасно пішов.
Жінка кивнула, глянула на стільницю, порожню і чисту, наче перший сніг.
— А він що тут робить?
Блондин, вочевидь, добре тямив, про кого йдеться, бо незворушно відказав:
— Він записаний у її долі. Вона тут — і він теж.
— Ти міг би його позбутися.
— Міг би, а навіщо? Так цікавіше, Мойро.
Білі губи жінки скривилися.
— Я не хочу, щоб ти мене так називав.
— Але це твоє ім’я.
— Більше — ні. Не тут, не тепер. Що роблять наші підопічні?
— Пообідали, та й хліб їдять. А ти як гадаєш, Мо? Шукають ночівлі.
— Добре. Усе йде за планом… Що таке?
Ледь помітна тінь ковзнула лицем Інгольва, очі кольору морської води потемніли, набувши забарвлення штормових хвиль.
— Я втомився.
— Невже?
— Не треба іронії. Я так більше не можу. Мені набридло топити кошенят у лайні.
— Що ти таке кажеш?
— Це метафора, Мо.
— О, — ідеально вигнуті брови жінки вигнулися ще ідеальніше, напівколом, а рот округлився, наче нуль, ретельно виписаний учителькою на класній дошці. — Я тебе вірно зрозуміла? Ти хочеш у відпустку?
— Я хочу у відставку.
— О! — жінка враз утратила всю незворушність. — Ні. Я відмовляюся обговорювати це. Навіть думати про це не хочу.
— Це не тобі вирішувати. Проінформуй, кого слід.
Біла жінка трохи нахилилася вперед.
— Я що, по-твоєму, самогубця?
— А що, ні?
У повітрі тонким лезом забриніла напруга.
— Ти не можеш змусити мене, — нарешті сказала жінка. — Силувати заборонено будь-кого, і нас це також стосується. Найперше — стосується нас.
— Я про те й говорю. Я себе силую, Мойро. Щоразу, як вирушаю за новою партією неборак — я себе ґвалтую. Буквально. Набридло.
— А ти досить рідко рушаєш, —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Подвійні міражі», після закриття браузера.