Читати книгу - "Як не скарб, то пожежа"

— Не треба! — гордо відмовився Пилип Петрович. — Мені видадуть. По формі, як належить…

— І все одно, — стояв на своєму Миколка. — Ти теж заслужив на винагороду, правда ж?

Друзі підтримали цю заяву схвальним гулом.

— Ти дуже вчасно приїхав… приїхали. Ви всі. Якби не ви, то… — тут Миколка знову позіхнув. — Ну, ми би впоралися, звичайно, але було би важче.

— Так, авжеж, ви б упоралися… — пробурмотів пан Маковій уже майже не сердито. — Взяти б пасок та пороти вас, доки пощади не попросите! Шукачі скарбів, теж мені!

Він озирнувся, чекаючи реакції, але натомість побачив, що всі четверо вже солодко сплять.

— Жити, як-то кажуть, добре, — вдоволено промовив Миколка Маковій.

— А добре жити — ще краще, — з готовністю відгукнувся Семко Скорик, цитуючи фразу з відомого фільму. Діана Бондаренко нічого не сказала — вона задоволено підставляла лице першому справді гарячому квітневому сонечку і навіть очей не розплющила.

Друзі сиділи на краєчку кам’яного мостика, що перехилився через річку В’юн, і насолоджувалися життям. Був тихий недільний полудень, усі домашні завдання виконано, а тому трійця з Команди Мрії втішалася заслуженим відпочинком. В руках у Семка й Миколки були складані телескопічні вудки, що вже принесли хлопцям улов — десять піщуриків; Діану ж риболовецький азарт хвилював мало — вона віддавала перевагу сонячним ваннам. Від останнього розслідування Команди минув місяць, і до цього часу ніяких особливих пригод з ними більше не траплялося. В цьому були як свої плюси, так і мінуси.

— А де Данило? — згадав Миколка про четвертого члена їхньої неофіційної детективної агенції. — Я його ще з п’ятниці не бачив. Він, часом, не в курсі яких-небудь темних справ, які потребують нашого негайного втручання?

— Що, Микольцю, знову на подвиги тягне? — поцікавилася Діана, так само не розплющуючи очей. — От же ж непосидючий… Навкруги тиша і спокій, і ніякі підступні злочинці більше не плетуть хитромудрі й зловісні плани. Змирися з цим.

— Данило сьогодні мав їхати з батьками до Полтави, — відказав Семко, ігноруючи сарказм подруги. — Щось казав про якусь річ, на котру збирався витратити свій гонорар за ту справу про пограбування банку. Обіцяв повернутися по обіді…

— …І вже повернувся, — захеканий Данилко, несподівано виринувши з найближчих кущів, приєднався до друзів на місточку. — Нарешті я вас знайшов, колеги. Все місто оббігав…

— А для чого шукав? — нашорошив вуха Миколка. — Знову стався якийсь злочин?

— Злочин? Та ні! Просто ви троє мені потрібні. Я хочу у вас інтерв’ю взяти.

— Що-що? Інтерв’ю? В нас? — Семко загигикав. — А для чого воно тобі? Ти ж і сам все про нас знаєш. Брав участь у кожному розслідуванні й, офіційно кажучи, проявив себе з найкращого боку… І взагалі, хіба інтерв’ю беруть з порожніми руками? Для цього, як мінімум, блокнот і ручка потрібні…

— У мене є дещо краще, — і тут Данилко вивудив з кишені блискучу сріблясту річ, яка виявилася цифровим диктофоном. — Я ж казав, що хочу стати одним з найкращих журналістів? А справжні професіонали користуються такими штуками. Спеціально в Полтаві купив. Я хочу записати голоси кожного з вас, а потім змонтувати з цього справжній репортаж. Тому зараз я буду ставити вам запитання…

— Ми, між іншим, рибу ловимо, — вказав Семко на очевидне. Данилко знизав плечима.

— Одне одому не заважає.

— Ще й як заважає, — солідно заперечив Миколка, міняючи наживку і знову закидаючи вудку. — Риба — вона зайвих розмов не любить. Вона потребує тиші. І якщо буде тиша, — хлопчик вправно повів вудкою в різні боки, потім різко підсік, і за мить у рибальському кошику вже виблискував сріблястий карасик, — буде й улов. Гляньте-но, який красень! Карася впіймати — це вам не абищо. Це риба хитра, обережна.

— Угу, майже як ми, — хмикнула Діана.

— А давайте згадаємо, з чого все почалося, — запропонував Данилко, не зважаючи ані на Миколчине повчання, ані на рибальський тріумф. — Тобто, як утворилася «Команда Мрії». Для архіву. Може, коли-небудь цей матеріал стане в пригоді — нам, або ще комусь… Зараз, я тільки «запис» натисну. Готово! Починайте!

— Ну… — Семко не зміг противитися спокусі бути першим, у кого Данилко взяв інтерв'ю, і похилився до сріблястого пристрою. — Почалося все взимку. В січні місяці. Щойно прийшов Новий рік, і ми розслідували справу про пограбування місцевого музею…

— Ти занадто спрощуєш, — встрягла Діанка. — Ми побачили, що замок на музеї зламано, і…

— Ми — це хто?

Дівчинка закліпала очима.

— Ми — це я і Семко Скорик, Данильцю. От, ніби ти не знаєш!

— Я все знаю, а