Читати книгу - "Монети для патріарха"

Було сонячно — як і Мусіїв настрій. Втоми він не відчував, хоча поспав усього нічого. І тільки поглядав на Любу — як… як… Дійсно, як на сонце. Інколи вона раптом ні з того ні з сього казала чарівним голосом:

— Пройди-світе!

А він у відповідь шкірив зуби:

— Любка!

— А що, погоню за нами точно змія передушила? І ніякої іншої погоні немає? — раптом не без злості спитала Мар’яна.

«Ти ба, а вона ревнує! Хоча сама — перша».

— Не знаю… — протягла лятавка. — Зачекайте. І попоїсти треба, й прочитати, за що ж людей-то повбивали?

Поки Богдан з Мар’яною зайнялися гусаком, що ще на хуторі позбувся голови, бо всі вирішили — птаха отруїти неможливо, тобто ним отруїти неможливо, Люба витягла папірець та шматок пергаменту, провела по папірцю долонею — і з’явилися руді літери.

Поклавши одне на одне, Мусій з Любою прочитали: «Суддя наказав знайти, хто від гетьмана ходив до варшавців».

— Суддя — то, скоріше за все, Кочубей.

— Це називається, — протягла Люба, — грати без програшу. Бо на війні завжди йдуть таємні переговори. Особливо з варшавцями, бо…

— Бо сьогодні він варшавець, завтра сандомирець, потім знову варшавець… — здогадався Мусій, який стикався з таким.

— Точно. І питати царського дозволу на кожні перемовини з кожним ляхом просто часу не вистачить. Тому, якщо рознюхати та донести… Влада й ті, хто за неї бореться, — всюди однакові.

— І у вас також? — раптом поцікавилася Мар’яна.

— А оце не твоя справа, — різко й несподівано для всіх обірвав її Богдан.

Жінка здригнулася, як від удару.

…Ані ворожба, ані прості сліди, ані розпитування не давали поки що потрібного результату. Навіть те, що Борисов запам’ятав сердюкові прикмети, зокрема він розглядів, що той лівак — тримав повіддя правою рукою, а клинок був підвішений теж на правому боці, ніхто не бачив такої пари.

Проте коли преображенець почув про смерть цілої родини, яку люди, що не знали слова «арсен» та симптомів отруєння ним, списували на чаклунів, — він відчув, що тут є якийсь зв’язок. Власне, він не те щоб вірив у Мусієву причетність — він просто інтуїтивно відчув (хоча слова «інтуїція» і не знав), що Мусій там побував. Злива не могла не змити слідів, ворожіння по кістках було дуже приблизне, проте, маючи зараз по два коня на кожного, він міг іти зигзагом, прочісуючи місцевість.

— Тебя-то как зовут? — дещо запізно звернувся він до калмика.

— Айюка, о мірзо. Коли батько перейшов до жовтої віри,[38] він назвав мене на честь хана — тоді ще, здається, шах-заде.[39] А може, вже й хана — не пам’ятаю.

— Добро. За царем служба не пропадает. Поймаем вора — награжден будешь.

Айюка здивовано витріщився, і Борисов, гадаючи, що він не розуміє російської мови, повторив татарською. Ногаєць-калмик розсипався у подяках, а Аркадій Петрович так і не здогадався, що «дикун» насправді володіє російською, принаймні краще, аніж він — татарською. Серед дружин Айюкового батька була росіянка… Це її батько, кінний стрілець, повернувшись з походу, побачив могилу свого батька, котрого за якусь дрібницю побив великий пан. Так побив, що старий помер. Отож Пафнутій почекав, поки пан з усією своєю свитою нап’ється до нестями (це трапилося першого ж свята), підпер двері колодою, викресав вогонь… Сів на коня та не зупинявся, поки не добрався до калмиків, яким дуже потрібні були люди, що професійно володіли вогнепальною, зброєю. Після смерті рідної матері саме ця росіянка найбільше турбувалася про дитину. Але з таким, як Борисов, — менше скажеш, довше житимеш.

— Думаєш, як би гетьмана попередити? — Люба уважно подивилася Ільченкові у вічі. Той кивнув. — Не переймайся, він усе зрозуміє. Скоріше за все, це його люди пустили отруту в хід. І навіть якщо не гетьманові… Звісно, люди будуть говорити про хворобу або про чари. Та Мазепа на таке не поведеться. Він зрозуміє, що то отрута, а хто може отруїти? Список короткий. А доказів немає… Навіть якщо люди Мазепи доведуть, що люди Кочубея шукали, хто там до шведів ходить, ну то й що? Зраду винюхували.

Мусій погодився, проте на душі було поганенько.

— Мене, — продовжувала лятавка, — інше більше цікавить, проте ти чомусь цього не помітив.

— Та все я помітив. Собак на хуторі не було. Але чому — не розумію, та навряд чи варто час витрачати на здогадки.

— Може, й не варто. Але собак на своїх хуторах не тримають вовкулаки.

— Не може бути!

— Так, усі мертві — звичайні люди, це точно.

— Може, помер пес? — ще не договоривши до кінця, Пройдисвіт зрозумів, що бовкнув дурницю. Саме тому, що собака може померти, на хуторах тримають їх по кілька, а тут жодних слідів собачих не було взагалі.

— А ти помітив там хоч якийсь одяг, що не підходить для тих, кого ми бачили? — І, зустрівши здивований погляд Мусія,