Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

на думку лейтенантові, — ніби він не тому саме сюди прийшов, що її не було на світі, — і він зауважує, що весь час голубив затаєну гадку, ніби вона може бути тут, сидіти в якійсь кімнаті й чекати. Тепер він знає напевне, що її немає. Вона справді лежить там, надворі, під тим горбком, який він недавно бачив.

У вітальні тхне вогкістю, одне з двох вікон запнуте, у друге пливе сіре світло похмурого дня.

— Прошу, заходьте, — повторює вахмістр. Він стоїть за півкроку позад лейтенанта.

— Дякую! — каже лейтенант.

І він уступає до кімнати й підходить до круглого столу. Він знає достотно візерунок скатертини в рубчик, якою стіл застелений, і шпичасту маленьку цяточку посередині, і брунатний лак, і примхливі викрутаси на жолобчастих ніжках. Ось стоїть буфет із заскленими дверцятами, а за ними — мельхіорові келихи, невеличкі порцелянові ляльки й жовта керамічна свинка зі шпариною на спині — вкидати монети.

— Зробіть мені честь, сідайте! — мурмотить вахмістр.

Він стоїть за одним із крісел, обхопивши спинку руками і тримаючи перед собою, ніби щит. Понад чотири роки тому бачив його Карл Йозеф востаннє. Вахмістр саме був на чергуванні. На його чорному капелюсі маяв осяйний плюмаж, груди навхрест заперізували ремені. З рушницею при нозі стояв він перед канцелярією окружного начальника. Він був вахмістр   С л а м а, прізвище лунало, мов звання; плюмаж так само належав до його зовнішності, як і біляві вуса. Тепер вахмістр стоїть тут простоволосий, без шаблі, без ременів на грудях і без пояса, і видно, як над спинкою крісла лисніє його уніформа з тканини в рубчик над ледь помітним черевцем; це вже не тодішній вахмістр Слама, а просто собі пан Слама, жандармський вахмістр по службі, колись чоловік пані Слами, а тепер удівець і господар цього дому. Його коротко підрізаний білявий чубчик, розділений проділом посередині, як двійчаста щіточка, лежить над гладеньким лобом, переписаним червоною горизонтальною смужкою — слідом від цупкого кашкета. Осиротілою здається вахмістрова голова без кашкета чи шолома. Не затінене козирком обличчя являє собою правильний овал, заповнений щоками, носом, бородою і невеличкими блакитними, упертими і щиросердими очима. Він перечікує, поки сяде Карл Йозеф, тоді присуває крісло, сідає й собі, витягає табакерку з барвистою емальованою покришкою. Вахмістр кладе її на середину столу, між собою й лейтенантом, і каже:

— Не бажаєте закурити?

Тепер час висловити співчуття, думає Карл Йозеф, підводиться й каже:

— Прийміть моє щире співчуття, пане Сламо!

Вахмістр сидить, поклавши обидві руки перед собою на край столу, він, здається, не відразу розуміє, про що йдеться, пробує всміхнутися, підводиться, запізно, саме коли Карл Йозеф збирається знов сісти, приймає руки зі столу й кладе на коліна, схиляє голову, знов підводить і дивиться на Карла Йозефа, ніби хоче спитати, що йому діяти. Вони знов сідають. Одне минулося. Вони мовчать.

— Вона була славна жінка, покійна пані Слама! — каже лейтенант.

Вахмістр проводить рукою по вусах і, спіймавши між пальці тоненький кінчик бороди, відказує:

— Вона була вродлива, адже пан барон її знали!

— Я знав її, пані вашу дружину. Чи не дуже тяжко вона вмирала?

— Це тривало два дні. Ми запізно покликали лікаря. А то вона була б жива. Я мав нічне чергування. Як прийшов додому, вона вже була мертва. Коло неї була жінка з фінансового управління. — І відразу потому: — Може, бажаєте води з малиновим сиропом?

— Будь ласка, будь ласка! — відгукується Карл Йозеф трохи бадьорішим голосом, так ніби вода з малиновим сиропом спроможна докорінно змінити стан справ, і дивиться, як вахмістр встає з-за столу й підходить до буфета. Карл Йозеф знає, що там нема ніякої води з малиновим сиропом. Вона стоїть у кухні, в білій шафці із заскленими дверцятами, звідти завжди її брала пані Слама. Він пильно стежить за всіма рухами вахмістра: короткі, дужі Сламині руки у вузьких рукавах тягнуться до горішньої полиці, шукаючи пляшку, а тоді знов безпорадно опускаються, і витягнуті ноги стають знову на всю підошву, і вахмістр, мовби вернувшись додому з якогось чужого краю, куди зробив не доконечну й, на жаль, марну подорож з метою відкриття нових земель, обертається до столу й зі зворушливою безнадією в блискучих блакитних очах робить просте повідомлення:

— Перепрошую, на жаль, я її не знаходжу!

— Байдуже, пане Сламо! — втішає лейтенант.

Та вахмістр, ніби й не чуючи того втішання чи ніби скоряючись наказові, що надійшов з вищої інстанції і не може бути скасований нижчою, виходить з кімнати. Чутно, як він порається в кухні; потім він повертається з пляшкою в руці, дістає з буфета склянки з матовим орнаментом понад краєм, ставить на стіл графин з водою і, виливаючи з темнозеленої пляшки тягучу рубіново-червону рідину, повторює:

— Зробіть мені честь, пане бароне!

Лейтенант наливає з графина воду в склянку з малиновим сиропом, обидва мовчать, вода широким струменем ллється з нахиленої шийки графина, трохи хлюпотить, неначе коротко відгукується на невтомний плюскіт дощу, який весь час чутно знадвору. Дощ оповиває самотню оселю Слами і, здається, робить ще самотнішими обох чоловіків. Вони самі. Карл Йозеф підносить склянку, вахмістр підіймає свою, лейтенант смакує солодку, липку рідину, Слама спорожняє склянку одним духом. Його змагає спрага, дивна, незбагненна спрага такого прохолодного дня.

— Ви вступаєте до Н-ського полку уланів?

— Так, цього полку я ще не знаю.

— У мене там знайомий вахмістр, військовий писар Ценобер. Ми разом служили в єгерському полку, а потім він перевівся до уланського. Зі шляхетної родини, вельми освічений чоловік. Він, певне, здасть екзамен на офіцера. Наш брат лишається, де й був. У жандармерії перспектив жодних.

Дощ полив дужче, сердитіше забурхав вітер, без угаву періщило в шибки.

— Наш із вами