Читати книгу - "Казки Сельви"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Браво! Браво! — закричали скати, не тямлячись од радості. — Чоловік уже має вінчестер! Ми врятовані.
І вони на радостях скаламутили воду. А чоловік і далі незворушно стріляв, і після кожного пострілу падав мертвий ягуар. І щойно новий звір, завивши востаннє, падав мертвий, скати радісно били хвостами по воді.
Один за одним, наче в їхні голови влучали блискавки, падали ягуари. Це тривало лише дві хвилини. Хижаки йшли на дно, і там ними ласували піраньї. Деякі згодом виринали на поверхню, й золоті рибки супроводили їх аж до Парани, відщипуючи шматочки та здіймаючи на радостях хмари бризок.
Невдовзі скати, які зазвичай мають численне потомство, знову розплодилися в річці. Чоловік одужав і такий вдячний був скатам, які врятували йому життя, що переселився на острів. Літніми вечорами він полюбляв лежати на березі, покурюючи при місячному сяєві, а скати показували його тим рибам, що його не знали, й пошепки розповідали їм про велику битву, в якій вони разом із чоловіком перемогли ягуарів.
Бджола-неробаЖила колись в одному вулику бджола, котра не любила працювати — тобто вона літала від дерева до дерева та висмоктувала з квітів сік, але замість переробляти його на мед, споживала сама.
Отже ця бджола була неробою. Кожного ранку, щойно повітря теплішало, бджола визирала з вулика й, упевнившись, що надворі ясно, причісувалася всіма лапками, як це зазвичай роблять мухи, та вирушала в політ, утішаючись погідною дниною. Вона дзижчала від утіхи, перелітаючи з квітки на квітку, поверталася до вулика, а тоді знову вилітала — і так цілий день, поки інші бджоли завзято працювали, щоб наповнити вулик медом, адже ним живляться новонароджені бджілки.
А що бджоли — комахи надзвичайно серйозні, то їх почало дратувати таке поводження сестри-нероби. Біля вічка вулика завжди кілька бджіл залишаються на чатах, аби до середини не потрапив, бува, хтось сторонній. Зазвичай це вже старі, досвідчені бджоли, які з волохатих встигли зробитися лисими, бо пообтирали всі свої ворсинки, щораз вилазячи з вулика й знову залазячи туди.
Отож одного дня вартові бджоли затримали бджолу-неробу, коли та хотіла була залізти до вулика, й мовили:
— Ти мусиш працювати, подруго, бо всі бджоли повинні працювати.
— Я цілий день літаю і через це дуже стомлююся, — відказала бджола-нероба.
— Йдеться не про те, що ти дуже стомлюєшся, а про те, що ти мусиш бодай трохи працювати. Це наше перше тобі попередження.
І бджоли пропустили її до вулика.
Однак бджола-нероба не хотіла виправлятися. Відтак наступного дня вартові бджоли мовили:
— Треба працювати, подруго.
— Днями я так і вчиню, — одразу озвалася бджола-нероба.
— Йдеться не про те, що ти вчиниш так днями, а про те, що ти мусиш працювати вже завтра. Пам’ятай про це, — і вартові пропустили її.
Надвечір наступного дня все повторилося. Перш ніж вартові встигли щось сказати, бджола вигукнула:
— Так, так, сестри! Я пам’ятаю, щó обіцяла.
— Йдеться не про те, що ти пам’ятаєш, щó обіцяла, а про те, що ти мусиш працювати. Сьогодні дев’ятнадцяте квітня. Тож завтра, двадцятого, ти повинна принести бодай краплину меду. А поки що проходь.
Однак двадцяте квітня бджола теж змарнувала. Відтак цей день нічим не відрізнявся від інших, хіба що надвечір погода зіпсувалася, й віяв холодний вітер.
Бджола-нероба квапливо полетіла до вулика, мріючи якнайшвидше опинитися в теплі. Та щойно спробувала ввійти, її перепинили вартові.
— Не можна, — незворушно мовили вони.
— Пропустіть! — скрикнула бджола. — Це мій вулик.
— Це вулик скромних працьовитих бджіл, — озвалися вартові. — Неробам тут не місце.
— Завтра я неодмінно працюватиму! — наполягала ледарка.
— Для нероб не існує завтра, — відповіли бджоли, які полюбляють розумувати.
І мовивши це, вони виштовхали ледарку геть.
Бджілка, не знаючи, що вдіяти, спершу полетіла була кудись навмання, та невдовзі споночіло, і вона вже майже нічого не бачила. Схотіла вхопитися за листочок і впала на землю. Бджілка заклякла від холоду і вже не могла літати.
І тоді вона поповзла — то вгору, то вниз, долаючи гілочки та камінці, що здавалися їй височезними горами, аж поки врешті-решт добулася до вулика, і саме в цю мить з неба впали перші холодні дощові краплини.
— О, Господи, — розпачливо вигукнула бджола. — Починається дощ, і я помру від холоду.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Казки Сельви», після закриття браузера.