Читати книгу - "Амба. Том 1. Втеча"

Юнак ошелешено-розгублено дивився на зека. Той у похітливому потупленні все ще звивався перед стіною. Як від холоду або ударів батога, Джовба зігнувся і, втягнувши голову в плечі, по-краб’ячи позадкував до нар, даючи самому собі клятву: ніколи, скільки не довелося б пробути в неволі, не йти в закуток.

Після клятви хлопець зневажливо дивився на тих, хто відвідував час від часу закуток, хто не міг у цьому потойбічному світі стримувати себе, поклик природи приборкати, подужати найсильніший інстинкт усього живого на землі. Не місяцями – роками, навіть десятиліттями чоловіки не знали жіночого тепла і турботи, не відчували себе мисливцями-добувачами, захисниками рідного вогнища і сім’ї; лише уві сні згадували гру слів, мову поглядів, посмішок та дотиків…

Жорстока молодість. Часто вона не вибачає навіть найближчим людям, не намагається з’ясувати, чому людина вчиняє так чи так. З часом, коли молода зелень пізнає не тільки теплі повівання, але й морозні вітри, які січуть до крові; коли відчуває безсилля від болю, від безутішної туги і самотності – лише тоді нещодавній суддя здатен на жалість, співчуття та милосердя, легко пробачає ті гріхи, які не є підлістю, зрадою або розбещенням духу, забуває ті проступки, що не роз’їдають, подібно до корозії, станове підґрунтя доб-ра та порядності, якими й відрізняється людина від братів менших…

Дійшовши до нар, Макар, немовби зміцнюючи свою душу і плоть, довго дивився на стіну печі, в бік непомітного закутка. Ніколи в житті не почувався таким зацькованим, безпомічним і слабким. Лише від упевненості, що обставини ніколи не заженуть його в такий безвихідний глухий кут, на душі полегшало і зажевріла надія… Ні, не зажене, тому що жодна, навіть найвитонченіша уява не зможе вигадати того, що довелося побачити в тюрмі, у дитячій колонії і вже тут, у таборі… Бруд, кров, знущання, розпуста, жорстокість – усього Макар надивився і начувся вщерть.

2

Не встиг Джовба після роботи вмоститися на нарах, як у барак заявився Верблюд із друзяками. Вайлувато хитаючись, засунув руки в кишені й по-господарськи позазирав у «купе», а на зворотному шляху зупинився біля Сивого. Після амністії Профа й Маестро Верблюд намагався взяти владу у свої руки. Нормальні зеки, не сприймаючи коротуна всерйоз, підсміювалися над його клоунськими витівками.

– Ану, гусаче лапчатий, відступися. Що за домовина?

– Посилку отримав. – Сивий намагався видавити на обличчі посмішку.

– Ну і враженя… Тут таке горе, а ви, либонь, і раді, що вождь дуба врізав. Гигнув?! Ач послаблення. Посилки. Листи. Через рік, дивись, і зовсім не зона – курортна санаторія. Тільки запам’ятай, вража суко, якщо владі не до закону – ми наглядатимемо. Ми виконаємо заповіти Вождя. Бач: сальце, м’ясце, молочко…

– Можете пригощатися…

– У благородіє граєте?! – наслідуючи Профа, розплився у широченній посмішці Верблюд. Шрам його кілька разів смикнувся. – Пардон! Пригощатися – по службі не належить, а маленький шмон – це прямий обов’язок. Ану, іди геть! Кому сказано – геть!

Далеко сплюнувши крізь стиснуті зуби, покосившись поглядом на Макара, коротун вивернув посилку на нари. Як завжди, всі промовчали. Подібне після того, як Проф залишив табір, траплялося не вперше, всі до цього звикли й навіть сприймали як маленьку розвагу в сірому потоці табірної буденності.

– А це підлягає консифікації. – Верблюд накинув на шию вовняний шарф ручної в’язки.

– Шарф! Це ж мені. – Сивий потягнувся до кривдника. Теплі шкарпетки зеку потрібніші, але і шарф віддавати не хотів. Його торкалися руки дружини. Минулої зими, коли злодії відібрали шарф, зовсім змучився на лісоповалі.

– Ну-ну, корєш, убери лапи. Мінє-мінє… Дивись, буде тобі і мінє, і вафлє! – Не кваплячись, Верблюд розпихав по кишенях уподобані речі. Дещо прихопили його друзяки. – Ну й гуси!.. Через будь-який контроль пропхнуть недозволене барахло. Скільки разів тлумачили. Інструкції – диструкції, переліки. А вам, враженятам, усе до одного місця. Гаразд, сьогодні не стану доповідати по дистанції.

Ще раз перебравши залишок посилки, Верблюд сховав у кишеню й носову хусточку.

– А це що? – Коротун вихопив із рук Сивого конверт. – Фотки?! Підозріло. Травіальний шахер-махер. Нюхом чую – ксиви шпієнскі. Документи?

– Це ж фотографія рідних! – Сивий простяг руку до конверта.

– Ану, тпрусь! – Верблюд кинувся до столу, дістаючи на ходу фотографії. – Ми ні словам, ні сльозам не віримо. Така служба. А за вами, враженятами, пильнуй та й пильнуй.

Сивий ледь пробивався крізь зграю Верблюда. Його підручні навмисне скупчилися, перегородили прохід.

– Віддайте фотографію. Благаю вас!

– А фрафа в натурі сімпо-по! І півкулі всі в порядку, – бігаючи навколо столу, вигукував Верблюд, потім, заскочивши на стіл, підняв світлину в руці. – Дивіться, корєша! Таку пацаночку – та й на чотири кістки і через лімпо-пе пропустити по колу. Опісля такої – півроку в закуток не підеш…

Верблюд витягнув перед собою руки, ніби обхопив щось долонями, і потягнув на себе кілька разів, підвиваючи по-вовчому.

– Як вам не соромно?! Віддайте фотографію, – стомившись бігати навколо столу, важко видихував Сивий. На блідому обличчі з гострими вилицями виділялися великі потьмянілі очі завжди з безутішно зачаєним болем і тугою.

– А ти відбери. – Верблюд тішився безкарністю. З малоліття ненавидів усіх вищих і сильніших за себе. На волі при нагоді намагався покомизитися, а в таборі, хоча лише кілька чоловік було слабкіших та нижчих за нього, Верблюд завжди відчував силу, владу і тому майже не тужив за волею. – Забери… Побігай… Сам знаєш, на волі фрафу хлібом не годуй – тільки побігай за нею. Вільна – вона гонориста. Це зечка з голоду будь-кому підставить. А вільна…

Пальці Верблюда ялозили світлину. Сивому здавалося,